Читати книгу - "Темні уми"

Відчувши на своїй руці її руку, я змусила себе розплющити очі, мружачись від сонця. Обличчя Кейт то з’являлось, то зникало з-перед мого зору. Вона підвелася і, перейшовши через усю кімнату, засунула ажурну заслону. Трохи допомогло, але мені досі важко було зосередити погляд хоч на чомусь. Навколо блискучі поверхні, що відбивали світло. Білий комод, блідо-лілові шпалери, миготливий будильник, дзеркало на протилежній стіні і наші відображення в ньому.

— Це все насправді? — спитала я пошепки.

Кейт сиділа на краю ліжка, достоту як у Термонді, ось тільки зараз вона не усміхалась. За її спиною підпирав стіну Мартін, вдягнутий у камуфляжні штани і солдатські черевики. Зараз він мені здався геть чужим. Я спершу навіть не впізнала його. Округле обличчя схудло, а очі через те ще дужче позападали. Хтось був настільки дурним, що дав йому зброю.

— Ми в безпечному будинку за Мерілендом, — промовила вона.

— Лі?

— Теж у безпеці, з нами.

Не у безпеці, — міркувала я, — з вами ніколи не буде безпечно.

Мене до самих кісток пронизало бажання підвестися і втекти звідси; тепер це вже стало інстинктом. Виснаження та біль позбавили мене всіх решти відчуттів. Я швидко оглянула кімнату — два вікна і, якщо не брати до уваги дверей, лише одна можливість для втечі. Я могла би розтрощити скло. Я змушу єдиним дотиком свого розуму Кейт повернутися, заберу Лаяма і ми зникнемо раніше, ніж нас хтось помітить. Може, спрацює.

— Навіть не намагайся, — сказала Кейт, простеживши за моїм поглядом. Вийнявши із задньої кишені джинсів маленький сріблястий предмет, вона простягнула його мені шорсткою поверхнею динаміка догори. — Навіть якби ти пройшла повз мене, кожен агент на нижньому поверсі має при собі таке ж. Висновуючи з того, як востаннє на тобі позначився Спокій-контроль, ти не надто допоможеш Лаяму, якщо його схоплять і застрелять через те, що ти порушила субординацію.

Я відсахнулась.

— Вони ж не…

Але в її очах я побачила, що вона каже правду. Вони б застрелили. Вони ризикували усім, щоби звільнити мене з Термонда. Вони здолали мисливців за головами, щоби тільки мене повернути. Я вже бачила у голові Роба, що, хай що вони називають своєю місією, вони без будь-яких докорів сумління прикінчать кілька дітлахів, якщо доведеться, щоби тільки домогтися свого.

— Як ти навіть подумати про таке могла? — прошипів Мартін. — Ти знаєш, скільки часу вона змарнувала, шукаючи тебе?

Кейт відмахнулась. Коли вона нахилилась до мене знову, то спереду на її сорочці я побачила бризки крові. Темні. Засохлі.

Спогад повернувся, болісно та різко сфокусувавшись в єдине ціле.

— Чабс… Що сталося з Чабсом?

Кейт глянула на свої руки, і щось всередині мене стиснулось.

— Якщо чесно, — промовила вона, — то я навіть не знаю, що сказати. Ми не змогли зв’язатись із групою агентів, що забрали його, але я знаю, що до лікарні вони доїхали. — Кейт простягла руки до моїх, але я не дала їй торкнутися їх. Від її слів у мене всередині все наче перевернулося. — Він у безпеці. Вони подбають, щоби про нього піклувались.

— Ти не знаєш цього, — промовила я. — Ти сама так сказала.

— Але я в це вірю, — запевнила Кейт.

Я вже хотіла було сказати їй, що її віра навіть щербатої копійки не варта, коли вона заговорила знову:

— Останній місяць я шукала тебе. Я не покидала цих місць, сподіваючись, що ти знову повернешся, але ж Рубі, де ти була? Куди поїхала? У тебе такий вигляд, такий…

— В Іст-Рівері.

Кейт різко вдихнула. Отже, Ліга знає про те, що трапилось.

— О, це чудово! — озвався Мартін, відштовхуючись від стіни. Закинувши гвинтівку за плече, він підійшов до мене. — Просиділа на сраці, байдикуючи цілими тижнями? Як завжди. А я важливу справу робив. Я був частиною чогось.

Він удав, ніби хоче доторкнутися моєї ноги, але я міцно схопила його за зап’ясток.

Я на власні очі хотіла побачити, через що він пройшов: тренування, команди інструкторів. Я зачепилася за найяскравіший його спогад і розкрила його в моїй голові. Я хотіла зазирнути у наше майбутнє.

Мартінові спогади кипіли, наче гаряча смола, утворюючись і самоформуючись, допоки я не опинилася там, де перебував він. Зараз я відчувала у своїх руках вагу пакунка, який він тримав у руках. Від його ваги мої пальці затекли, але попри це я не зводила очей із миготливих цифр у ліфті: 11, 12, 13…. На кожному поверсі у ліфті дзеленчав дзвоник, аж до 17-го.

Я мимохідь зиркнула на дівчину поруч, одягнену у строгий костюм, перебір із макіяжем зробив її значно старшою, ніж було насправді. Вона притискала до грудей місткий пакет, як щит, і тільки коли вона його відпустила, я помітила, як тремтять у неї руки.

На мені була уніформа «ФедЕкса»; я дивилась на себе Мартіновими очима, що відбивались у сріблястих дверях ліфта, коли