Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Спочатку я ще розпізнавала зеленувату стіну з червоною плямою від розбитої статуетки та біле світло, що просочувалося з віконного прорізу навпроти, яке потім почало чергуватися з зеленим, але невдовзі межі стерлися, барви змішались, і перед моїми очима тепер кружляв один яскравий колір — зелено-білий чи, може, я сама кружляла перед ним — цього я вже не могла збагнути. А тоді завдяки шаленій швидкості всі барви злилися в одну і я почала крутитися паралельно з землею в майже безбарвному сяйві. І тільки після того, як рух сповільнився, я побачила, що лежу на тому самому місці, і лише голова, моя голова ще наче крутилась; іноді здавалося, що вона лежить осторонь від тулуба, окремо від нього, а іноді, що вона десь у ногах, і тільки на мить опинялася там де й мала бути, тобто вгорі, на шиї.

Мені здалося, що моя голова крутиться навколо тіла, але ж і цього не могло бути, і я помацала руками підборіддя, відчула його тверду опуклість; та навіть у ті хвилини, коли здавалося, що моя голова лежить у ногах, я відчувала своє підборіддя. Може, крутились лише очі, цього я не знаю — реальною була тільки нудота; так наче їдка кислота підступила мені до горла, то піднімаючись, ніби ртуть у барометрі, то знову падаючи, щоб потім повільно підніматися. Я заплющувала очі, але й це не допомагало: із заплющеними очима я відчувала, що крутиться не тільки голова, в божевільне крутіння включалися груди й ноги, причому кожна частина тіла описувала своє коло, і виходив якийсь дикий балет, від чого мене ще дужче нудило.

А коли очі були розплющені, я бачила, що стіна переді мною залишається такою самою: шматок пофарбованої зеленуватою фарбою стіни з бордюром шоколадного кольору вгорі, а на світло-зеленому тлі вислів, написаний темно-брунатними літерами,— вислів, якого я не могла розібрати. Літери то стискувалися до мікроскопічного шрифту на таблицях окулістів, то розпухали, стаючи огидними темно-брунатними ковбасами, які збільшувались так швидко, що їх уже не можна було охопити поглядом, щоб осягнути зміст і форму потім літери лускалися, розпливались по стіні брунатною плямою, і їх неможливо було прочитати, а в наступну мить знову зменшувалися ставали дрібні, як мушині цятки — але залишались.

Нудота була тим двигуном, який крутив мене, вона була центром цієї каруселі, і я злякалася, зрозумівши раптом, що все ще лежу зовсім нерухомо на тому самому місці, не зрушившись і на сантиметр. Я зрозуміла це, коли нудота на мить попустила: все заспокоїлося, все знову поставало на свої місця — я побачила свої груди, забруднену коричневу шкіру туфлів, і очі мої вп'ялися в напис на стіні, який я нарешті змогла прочитати: «Тобі допоможе лікар, якщо лікареві допоможе БОГ».

Я заплющила очі, а слово «бог» зосталося зі мною: спочатку це був напис, три великі темно-брунатні літери, що стояли перед моїми опущеними повіками, потім літери зникли, і залишилося саме тільки слово; воно, здавалося, входило в мене, падало дедалі глибше і, не досягнувши дна, раптом зринуло вгору й постало переді мною — не написом а самим словом БОГ.

Бог, здавалося, було єдине, що зосталось мені після того як нудота затопила моє серце, заповнила мої жили, пульсувала в мені, як пульсує кров. Я відчула, що обливаюся холодним потом, і мене охопив смертельний страх... Якусь мить я думала про Фреда, про дітей, бачила обличчя моєї матері, бачила малят — такими, якими, буває, бачу їх у дзеркалі, але все це змила хвиля нудоти; мені стало байдуже до всіх їх, і зі мною не лишилося нічого, крім слова «бог».

Я заплакала й нічого вже не бачила, ні про що не думала — тільки про це єдине слово; воно злилося з гарячими сльозами, що швидко збігали з моїх очей на обличчя. Не відчувши сліз на підборідді й на шиї, я зрозуміла, що лежу тепер на боці; і знову мене закрутило, ще швидше, ніж перед тим, потім я відчула, що лежу зовсім спокійно; я схилилася над уламком стіни й почала блювати у вкритий курявою зелений бур'ян...

Фред підтримував мене за голову, як робив це часто.

— Тобі полегшало? — спитав він тихо.

— Полегшало,— відповіла я. Він обережно витер мені губи своєю хусточкою.— Але я така стомлена.

— Ти зможеш тепер поспати,— сказав Фред.— До готелю лише кілька кроків.

— Так, поспати,— сказала я.

Жовтуватий колір її обличчя трохи потемнів, і шкіра набула брунатного відтінку; білки очей теж помітно пожовтіли. Я налив їй зельтерської води, вона випила цілу склянку, взяла мою руку й поклала її собі на лоба.

— Може, покликати лікаря? — спитав я.

— Ні, сказала вона,— тепер мені добре. Це дитина. Вона обурена прокляттями, які ми їй посилали, та бідністю, яка на неї чекає.

— Не хоче,— промовив я тихо,— стати майбутнім клієнтом дрогіста й улюбленим братом у єпархії. Та я його любитиму.

— Може,— сказала вона,— він стане єпископом, а не просто улюбленим братом, а може, дослідником Дайте.

— Ой, Кете, не жартуй.

— Я не жартую. Хіба ти знаєш, що вийде