Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Мануела співає про кохання! — вигукував голос десь поруч.

— Блок навіть думає, що господиня — гомосексуалістка.

— Ну, Фреде, може, вже припиниш? Може, підемо до готелю?

— Іще хвилину,— сказав він,— одну хвилину ти ще мусиш послухати мене, я зараз закінчу, і ти знатимеш, де я живу та як живу. Інколи ввечері приходить єпископ. Він єдиний, хто має право заходити в дім; уся література про Дайте в його розпорядженні. Блокові доручено дбати про те, щоб єпископові було затишно й тепло, щоб штори були запнуті; уже кілька разів я бачив його там, нашого єпископа: на його обличчі тиха радість, у руці якась книжка, а поруч чайник, записник та олівець. Його водій тим часом сидить з нами внизу, в підвалі, курить люльку й раз у раз виходить подивитися до машини. Коли єпископ збирається їхати, він дзвонить, водій вискакує надвір, виходить і Блок; єпископ звертається до нього із словами: «Чоловіче добрий» — і дає йому чайові. Оце й усе,— сказав Фред,— тепер, коли хочеш, ми можемо йти. Хочеш?

Я похитала головою, бо говорити не могла: до горла підступили сльози. Я так стомилась, а надворі, як і досі, світило сонце, і все, що говорив Фред, здалося мені таким фальшивим, бо в голосі його вчувалася зненависть. А поруч той самий голос гукав у мегафон:

— Ще не пізно, панове, побачити Мануелу й почути її, чарівну дівчину, яка розіб'є ваше серце!

Ми почули, що з другого боку хтось зайшов під брезент, Фред подивився на мене: відчинялися й зачинялися двері, що ведуть усередину каруселі, увімкнули світло, і раптом там заграв оркестріон. Стало зовсім видно, бо хтось не видний звідси почав піднімати краї брезенту, а в карусельній будці відчинилось віконце; блідий чоловік з видовженим обличчям подивився на нас і сказав:

— Чи не бажають панове прокататися? Перше коло, звичайно, безкоштовно.— Він скинув з голови шапку, і на лоба йому впали пасма білявого чуба; почухавши потилицю, він знову надів шапку і спокійно оглянув мене. Хоча він усміхався, обличчя в нього було сумне. Потім він подивився на Фреда і сказав: Ні, вашій дружині, мабуть, не варто.

— Ви так думаєте? — сказав Фред.

— Так, їй не варто.— Він спробував усміхнутись мені, та йому це не вдалося, і він знизав плечима.

Фред подивився на мене. Чоловік зачинив віконце й рушив до нас; обійшовши оркестріон, зупинився перед нами; він був високий, рукава куртки були йому закороткі, його худі мускулисті руки здавались зовсім білими. Подивившись на мене дуже пильно, він сказав:

— Так, я впевнений, що вашій дружині не варто. Та коли ви хочете ще трохи відпочити, я можу зачекати.

— О ні,— сказала я,— нам треба йти.

Увесь брезент було вже згорнуто, і кілька дітлахів полізли на дерев'яних коней та на лебедів. Ми встали й зійшли вниз. Чоловік зняв шапку, ще раз помахав нам рукою і загукав:

— На все добре вам, на все добре!

— Дякую,— гукнула я у відповідь. Фред не промовив ні слова.

Ми повільно пішли через майдан, де було повно людей, і вже не оглядалися. Міцно притиснувши до себе мою руку, Фред довів мене до Момзенштрасе, ми повільно пройшли через зруйновані квартали, поминули собор і попрямували до готелю. На вулицях, прилеглих до вокзалу, було ще тихо, і сонце світило так само ясно; в його промінні було видно куряву, що здіймалася над порослими бур'яном руїнами.

Зовсім несподівано мене ніби підхопив ритм каруселі, і я відчула, що непритомнію.

— Фреде, прошепотіла я,— мені треба лягти або сісти.

Я побачила, що Фред злякався. Він обхопив мене рукою й повів до якогось закутка серед руїн: навколо нас були обгорілі стіни, високі стіни; і на одній з них було написано; «Рентгенівський кабінет ліворуч». Фред провів мене через дірку, де колись були двері, й посадовив на уламок стіни, і я байдуже дивилась, як він скидає з себе пальто. Потім він силоміць поклав мене, підмостивши мені під голову згорнуте пальто. Стіна, на якій я лежала, була гладенька й прохолодна; я намацала руками її край, доторкнулася до кам'яних плиток і прошепотіла:

— Мені не слід було кататися на каруселі, але я так люблю. Мені дуже подобається кататися на каруселі.

— Може, принести тобі що-небудь? — тихо спитав Фред.— Може, кави, ми ж недалеко від вокзалу.

Ні,— сказала я,— тільки побудь зі мною. Зараз я напевне зможу піти до готелю. Тільки не йди від мене, Фреде.

— Добре,— сказав він, поклавши руку мені на лоба.

Я подивилась на зеленувату стіну й розгляділа на ній червону пляму від розбитої в тому місці теракотової статуетки та вислів, якого вже не змогла розібрати, бо в цей час мене закрутило, спершу повільно, потім швидше, причому мої ноги являли собою центр кола, що його описувало моє тіло. Це було як у цирку