Читати книгу - "Чумацький шлях"

Після другого залпу ніхто з жовнірів не наважувався підступити до воріт, і у браму ввірвалися козаки.

Юрієву увагу привернула постать у білій сорочці. Рущиць! Він швидко біг до західної стіни. Що він задумав? Чи не зірвати замок? Адже там – порохові льохи!.. Але ні – регіментар видерся на стіну і комусь шалено замахав рукою. Юрій перейшов до сусіднього вікна, звідки відкривався краєвид на Гнилоп’ять, і побачив на греблі верхівця, який мчав до замку, ведучи на поводі другого коня. То був ротмістр Юзеф Рущиць.

Тим часом регіментар прив’язав до кам’яного парапету вірьовку і почав швидко спускатися вниз. «Втече!» – подумав Юрій. Він вихопив з-за пояса пістоль, але відразу передумав – далеко. Тоді кинувся до гармати. Засипав пороху, заклав ядро, прицілився… Обидва Рущиці вже мчали греблею, щосили гамселячи ногами коней. Поміж вербами мелькала біла регіментарева сорочка…

Ядро шубовснуло в став, здійнявши високий стовп води. Коні сахнулися вбік і понесли ще швидше. «Ех, схибив!» – з досадою подумав юнак, дивлячись, як вершники, промчавши греблею, вискочили на протилежний берег річки і незабаром сховалися у густих заростях вільшини…

Бій у замку підходив до кінця. Юрій відсунув бочку, відчинив ляду і став спускатися вниз. Нараз він почув у темряві, що хтось піднімається йому назустріч. Хто б це міг бути? Свої?..

Він зупинився, прихилившись до мурованої колони, круг якої звивалися сходи, звів курок пістоля. Кроки наближалися. Хтось дихав важко, з посвистом. Потім сходи загриміли зовсім близько – із темряви висунулась широка лискуча лисина.

– О, вашмосць! Не поспішайте так! – вигукнув Юрко. – Повертайте назад голоблі!

То був князь Дубенський. Він злякано скрикнув, побачивши направлене йому просто в обличчя дуло пістоля, хотів шуснути назад, але Юрій зупинив його:

– Князю, краще без вибриків! Даремна праця тікати від мене!

Князь покірно похилив голову і потрюхикав униз.

Бій закінчився. Юрій вивів полоненого з костьолу і зустрівся лицем до лиця з полковником Самусем.

– Юрко! Живий! – вигукнув розпашілий після бою полковник. – Що за птицю ти впіймав?

– Князя Дубенського!

– Що? – Самусь раптом схопив князя за оксамитовий кунтуш, притягнув до себе – утупився в нього страшними, налитими кров’ю очима.

Князь сполотнів. Лисина вмить всіялася холодним потом.

– Ви… ви заб’єте мене? – пролепетав ледь чутно.

Самусь довго не відповідав. Потім трохи розслабив руку, глухо, з ненавистю сказав:

– З превеликим задоволенням зробив би це, пане! Та не можу… Мій син… десь у вас у полоні… Тож хай пан вибирає або смерть, або я відсилаю його до Луцька і…

– О Єзус! – радість засвітилася в князевих очах. – То я можу сподіватися на обмін?

– Так… Але якщо твої земляки стратили його, то!..

– О ні, ні! Цього не може бути! – перехрестився князь. – Матка Боска порятує його!

Самусь обняв Юрія.

– Спасибі тобі і за полоненого, і за перемогу. Недобитки Рущиця та Потоцького тікають на Волинь… Тепер до Білої Церкви! Іди – відпочивай, а завтра повезеш листа Палієві…

Комендант Мендрійський із сім’єю снідав. Насупроти за столом – пані Ядвіга, по боках – Зося і Геленка.

За два місяці облоги харчові запаси значно поменшали, і вчора денний пайок було зменшено вдвоє. Комендант сподівався, що такого пайка вистачить ще на два місяці, а цього, напевне, буде достатньо, щоб хоругви Рущиця підійшли до Білої Церкви і розгромили зухвалого Палія.

У коменданта, звичайно, стіл трохи багатший, ніж у жовнірів: по окрайцю хліба, по мисці рідкої горохової юшки, по дві ложки вівсяної каші з кониною. І навіть пляшка токайського вина… Та хіба це їжа для жінок? Доньки кривляться, запихаючи до рота тверду смердючу конину…

Вигляд у пана Мендрійського нездоровий. Під стомленими очима – набрякли мішки, що свідчили про тривожні дні й безсонні ночі. Коли б ще не сім’я, яку він так необачно залишив з собою…

Він ніжно і з глибоким жалем поглядав на доньок.

Праворуч від нього – пишнокоса красуня Зося. Дівчина на виданні! Не один шляхтич-офіцер мріє назвати панну Зосю своєю дружиною… Та вона закохалася в Юрія Богинича, вродливого і розумного шляхтича-схизмата. Скільки було розмов! Та Мендрійському – байдуже: хай говорять! Його мати теж була схизматка, а він – слава Єзусу! – католик! Тож Мендрійський і не перечить доньці. Та й обранець її вчений, сміливий, багатий! Такий і при королівському дворі далеко піде! Хіба не бувало такого? Недарма ж подейкували, що покійний король Ян Собєський