Читати книгу - "Вовк-тотем"

коня. Наприклад, Біліґ Червоний, Бат Білий, Лхамжав Чорний, Саацерен Сірий, Санж Синій, Дорж Жовтий, Чжан Цзіюань Каштановий, Ян Ке Золотистий, Чень Чжень Біло-блакитний тощо. Ім’я коневі дається на все життя. В Орхоні дуже рідко коли коням змінюють імена. А те, що новому коневі дають ім’я його приборкувача, — це нагорода від степу сміливцеві. Вершники-майстри, які мають найбільше коней, що носять їхнє ім'я, користуються повсюдною повагою в степу. Якщо ж чабан вважатиме, що приборкав собі доброго коня, він зможе залишити його собі, однак повинен буде взамін віддати одного з тих коней, що носять його ім’я. Зазвичай чабани віддають навзамін найстарішого й найгіршого з тих п’яти-шести коней, що носять їхнє ім’я, а собі залишають перспективного молодого коня.

У степу, можна сказати, кінь — це доля степовика. Якщо не мати добрих коней і кінської сили, тоді не вдасться вирватися з полону глибокого снігу, великого вогню чи відірватися від ворожого війська; тоді неможливо буде вчасно привозити рятівників-лікарів та ліки, повідомляти вчасно про несподівані пожежі чи ворожі напади, тоді не наздоженеш і не заарканиш вовка, не наздоженеш табуни й отари, які помчать за скаженим вітром у завірюху тощо. Старий Біліґ завжди казав, що якщо в степовика немає коня, він схожий на вовка, якому капканом перебило дві ноги.

Якщо ж чабан хотів мати собі доброго коня, тільки від нього залежало об’їздити собі такого. Для степовиків ганьба їздити на коні, якого об’їздив хтось інший. Тому в Орхоні навіть звичайні чабани їздять на конях, яких самі ж і об’їздили. Прославлений чабан верхи на гарному коні завжди викликає заздрість у молодих чабанів.

Занадто ж норовливих трирічних лошат, які залишаються в табуні, об’їжджають здебільшого конопаси, адже їхнє мистецтво верхової їзди — найкраще, і вони мають найбільше об'їжджених коней, у найкращих конопасів їх стільки, що вони навіть не встигають на них усіх їздити. Однак коли мають справу з норовливим молодим конем, конопаси так часто падають з нього, що ходять у той час із синіми носами й обличчями в ґулях, а іноді навіть доходить до більш серйозних поранень чи переломів. Проте в Орхонському степу найчастіше виходить так, що найбільш норовливий кінь якраз і є найбільш швидким та довгошиїм першокласним скакуном, який стає належним противником амбіційним конопасам. В Орхоні заведено так, що в кого з конопасів найбільше гарних коней, той має й найвищий статус, славу й найбільше коханок. У монгольському степу завжди заохочують хлопців лазити у вовчі нори, приборкувати баских коней, боротися з лютими вовками, іти на герць із богатирями й брати участь у битвах, щоб ставати героями. Монгольський степ — це поле боротьби і місце існування сміливців. Монгольські хани вибиралися спільно різними племенами, цей титул ніколи й нікому не діставався у спадок. Протягом історії монголи завжди в душі відмовлялися приймати «бездарних спадкоємців» на престолі, і в часи монгольської династії Юань посередні й бездарні нащадки ханів дуже часто замінювалися більш хвацькими братами хана, хоробрими генералами або відважними міністрами.

Чжан Цзіюань почав чухати лошаті шию і водночас обережно виймати одну свою ногу зі стремена, щоб, скориставшись можливістю, поки лоша відволіклося, одним махом спритно зіскочити на землю. Це так налякало лоша, що воно почало хвицятися й ледь не скинуло сідло на землю. Чжан поспішив затягнути вуздечку й притиснути голову коня до його тіла, йому довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб уникнути задніх копит лошати. Нарешті йому вдалося прив’язати коня до колеса воза. Стригунець гарячкувато борсався з вуздечкою, аж віз почав гудіти від його ударів.

Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули. Ян Ке сказав:

— Ну ти, хлопче, й ризикуєш! Навіть такого дикого коня наважився осідлати?

— Сьогодні вранці він мене скинув, ще й дав копитом по голові, — розповів Чжан Цзіюань, потираючи чоло, — влучив просто в чоло, я аж знепритомнів, ще добре, що Бат був поруч. Я двічі намагався його осідлати, ще коли трави не було в степу, однак тоді зовсім не міг його втримати, потім ще двічі змушував його стати під вуздечку й він, вважай, підкорився. Хто ж міг подумати, що, наївшись свіжої зелені за весну й нагулявши жирку, він знову стане неслухняним. Це добре, що він ще малий і копита в нього не заокруглились, тож він не перебив мені перенісся. Якби це був великий кінь, мені б там і кінець був. Але він — гарний коник, за два-три роки він стане знаменитим конем. В Орхоні ж усі хочуть мати гарних коней, але якщо не ризикувати життям, то як їх здобути?

— Але ти ж усе частіше змушуєш нас хвилюватися за тебе! От коли ти і коня зможеш осідлати, і без бинтів обійдешся, тоді будемо вважати, що ти вивчився! — сказав Чень Чжень.

— Це ще років зо два потрібно. Але цієї весни я підкорив аж шість стригунців поспіль, і всі — гарні коні, тож тепер, коли зберетесь на далеке полювання й вам бракуватиме коней — приходьте до мене. Я також хочу поміняти вам ваших нинішніх коней.

— Я бачу, ти чим сміливішим стаєш, тим гучніші заяви робиш, — розсміявся Ян Ке. — Однак надкушена іншою людиною пампушка — несмачна, тож якщо я схочу замінити собі коня, я сам собі його об’їжджу. Проте — уже, мабуть, наступного року, оскільки нині ми повинні доглядати за Вовчиком, і в нас немає часу приборкувати стригунців.

— Я бачу, ви двоє дедалі більше набираєтеся вовчої природи, — також сміючись, сказав Чень. — От правду кажуть: торкнеш цинобру й сам станеш червоним, а поряд із вовком — хоробрим![119]

Табун напився і почав помалу переміщуватися на луку під квадратним схилом просто перед юртою Ченя. Чжан Цзіюань сказав:

— Тут у вас — чудовий спостережний майданчик! З цієї «командної висоти» можна одним поглядом охопити