Читати книгу - "Зима у горах"

Роджер зрозумів: найкраще зараз — полишити Медога наодинці з його високими помислами рапсода. Він повернувся йти і побачив, що Дік Шарп помітив його і повільно, але рішуче проштовхується до нього. М’язи його мимоволі напружились. Чи не збирається він зчинити бійку? Та коли Дік Шарп наблизився, Роджер побачив, що в одній руці в нього пляшка шампанського, а в другій — келих. Шампанське, чи видано таке? Чи не збирається він за освяченим часом звичаєм вихлюпнути Роджеру в обличчя келих шампанського?

Але Дік Шарп посміхався, і то ніяково.

—     Випийте шампанського,— запропонував він Роджеру.— Прошу, отам на столі є кілька чистих келихів.

Роджер узяв келих і простягнув його Діку Шарну.

—     А я й не знав, що тут мало бути шампанське,— сказав він.

—     Його й не було,— відповів Дік Шарп,— поки я не прибув сюди з дюжиною пляшок. Це мій внесок у зустріч поетів.

Роджер зробив кілька добрячих ковтків.

—     Добре шампанське,— зауважив він.

—     «Боллінгер» спеціального розливу,— пояснив Дік Шарп.— Не найкраще в світі, але найкраще з усього, що можна знайти в цьому місті.

Роджер допив свій келих, і його, очі зустрілися з очима Діка Шарпа.

—     Що ж, чудово,— сказав він.— А тепер скажіть мені,

чому у вас виникло бажання прийти на це свято і принести сюди з собою дюжину пляшок «Боллінгера». Адже вам відомо, що саме тут святкують.

Дік Шарп повернув голову в один бік, потім у другий, обвівши поглядом зал. Навколо сміялися, жартували, пили. І ці швидкі, судорожні рухи головою додали йому ще більшої схожості з півнем, але в очах, коли він знову перевів їх на Роджера, не було непорушно-жорстокої, як у півня, порожнечі. Навпаки, в них прозирали серйозність і іронічне співчуття.

—     А чого ж, скажу,—відповів Дік Шарп.—Мені страшенно шкода цих бідолах.

—     Вам їх шкода?

—     Авжеж, чоловіче! — вигукнув Дік Шарп,—Вони такі дурні, що аж світяться. Собі під носом витерти негодні. Та зрештою вони мої земляки. Я прожив з ними в цьому місті все життя. І коли я бачу, які вони безпорадні й без клепок у голові, мені аж плакати хочеться над їхньою долею.

Зухвалість такої заяви навіть з боку людини, від якої нічого, крім зухвалості, годі було сподіватись, просто ошелешила Роджера. Він квапливо налив собі ще один келих «Боллінгера» спеціального розливу.

—     І ви відчуваєте непереборну потребу дбати про них, так? — спитав він.

—     Ну, це занадто сильно сказано,— відповів Дік Шарп,— Але мені стає сумно, коли я бачу їхню нездатність подбати про самих себе.

—     Он яку роль ви собі відводили. Хотіли стати мудрим пастухом, але упертій отарі пощастило розбрестися.

—     Бо поміж овець затесався козел,— відказав Дік Шарп, не зводячи з Роджера сумного погляду.

—     Що ж, похмуро промовив Роджер,— слід віддати вам належне: ви зробили все можливе, аби позбутися цього козла.

—     На жаль, зусилля виявились марними,— майже лагідно зауважив Дік Шарп.— Якби оті хлопці провчили вас тоді в горах так, як ви на те заслуговуєте...

Або якби я скрутив собі в’язи, коли в автомобіля, якого взяв напрокат, відлетіло колесо...— докинув Роджер, і в його голосі почулась гіркота, хоч він і намагався говорити весело.

Так, якби хоч один з цих маленьких заходів завершився успішно, всі присутні тут сьогодні були б у куди кращому становищі. І все це,— Дік Шарп махнув рукою в бік натовпу, де точились безугавні балачки й раз у раз вибухав регіт,— було б зайве.

—     А чому, кат би його взяв, їм трохи не повеселитись?

—     Та тому, що все це ілюзія, ось чому. Для них було б значно корисніше подивитися фактам в обличчя. Слухайте, містере англійцю, чи знаєте ви, чому я продав ці автобуси? Та я маю за них, разом із запасними частинами й орендною платою за гаражі, одинадцять тисяч фунтів чистого прибутку. Ці одинадцять тисяч повертаються в мій бізнес, вони працюватимуть на мене, а не лежатимуть без руху через напівсліпих упертюхів, які, бачите, не забажали поступитись і на йоту. І зрозумійте ще одне. Я залюбки міг би змусити їх поступитись. Боротьба тільки починалася. Вас і Герета Джонса я викинув би звідси, як двох сорок із гнізда. Проте я дістав певну інформацію.— Дік Шарп нахилився до Роджера, але очі його бігали по залу.— Певну інформацію, яка відразу переконала мене, що я просто марнуватиму гроші й час, займаючись автобусами.

—     Не кажіть більше нічого, дайте я сам спробую здогадатись. Все це діло ось-ось прибере до своїх рук уряд, управляючий автобусною компанією «Дженерал» вистрибнув з вікна шістнадцятого поверху будинку правління, державні ліцензії на право водити автобуси продаватиме виключно міністерство пошти, за спробу використати автобуси задля наживи каратимуть каторжними роботами на Гебрідських островах.

—     Дуже дотепно,— промовив Дік Шарп, зневажливо похитуючи головою,— Дуже дотепно і, чорт забирай, майже правильно. Ви бачите усіх оцих хлопців? Бачите як вони козиряться, бо одержали назад свої нікчемні автобуси? Так от, не мине й року, і ці автобуси їм знову доведеться продати, захочуть вони цього чи ні. Все буде націоналізовано. Все потрапить під одну вивіску, і ні про яку конкуренцію й мови не буде.

—     Я вважав, що всі це давно знають.

—     Так, це носилося в повітрі уже кілька років,— сказав Дік Шарп,— Але нині уряд так часто в усе втручається: