Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Ви кликали? — Закс Нортон ввалився до кабінету негайно, коли його покинули Аррі й Діта.

— Так, — Аматерасу зміряла його поглядом, шукаючи бодай натяк на зв’язок із Зевсом, але часу на розпитування не було. — Відповіді на мої питання ви можете дати й пізніше. У нас вторгнення аномалій і загроза дуже серйозної руйнації. Чи ви знайдете сили для ще однієї битви? Маю надію, останньої на сьогодні.

Закс Нортон дістав з кишені пошарпані шкіряні рукавички і кивнув ствердно.

Шибки в кабінеті тріснули під натиском вибухової хвилі.

Ньєрд обдарував Рен найпотужнішим захисним щитом і наказав не рватися в битву з аномаліями. Вона й не рвалася: намагалась зосередитись на своєму основному завданні, пам’ятаючи, що час Зака спливає. Проте скоро вибухи і крики стихли. «Загроза позаду!» — вирішила дівчина і повернулась на звук кроків — коридором до неї рухалися двоє.

Цього разу із Ньєрдом прийшла ще Адіті. Зірка шкутильгала з перев’язаною ногою, котру нашвидкуруч зцілив Керн. І щось було з ними не те.

— А де Закс? Він мав підійти сюди, — спохопилася Рен.

Тиша замість відповіді. Але він мав прийти — вона ж чекає тут.

Тож Рен перепитала. Раптова мовчанка друзів злякала більше, ніж крики до того.

— Савітрі, потім. Не забувай свою справу, — потягла її за рукав Адіті, та дівчина різко відсмикнула руку.

Певно, Аматерасу вже розповіла Зірці про задум щодо зрощення Ниток. Звичайно, для Агні це стало першочерговою метою.

— Потім не буде, — процідила Рен.

— З ним

— Він помирає, — сухо перебив Ньєрд, який не любив і не вмів прикрашати дійсність. — Ходімо, я проведу.

Рендалл відчула, як земля вислизає з-під ніг. Нік підхопив її під руку і майже силоміць поволік кудись.

Там мав бути Зак.

Коридор здавався неймовірно довгим. І незнайомим. І нестерпно порожнім.

Коли він нарешті закінчився і Нік відчинив двері аудиторії, Рен побачила білі-білі штори, які зірвали з вікон і постелили на столі. На них квітнули вишневі плями, відвойовуючи собі все більше простору довкола тіла.

«То не Зак, — Рен чіплялася за тремтливу ниточку надії. — То може бути будь-чия кров».

Але то був Зак.

Щойно Рен упевнилася в цьому, як втратила слух. Схвильовані обличчя Ніка, Адіті та Нікти, яка до того сиділа біля пораненого, а тепер підстрибнула мов ошпарена, злились у потік змитих плям.

Кров розпливалася на його сорочці. Зяяла чорна припалена рана. Груди здригались, ледь-ледь піднімаючись, і було важко зрозуміти, де межа між розідраною тканиною і кривавим місивом.

Тиша в голові Рен перетворилася на важкий гул.

А ще за мить тиша розкололася.

— Я не помру, Савітрі.

Рен підвела очі, і плями довкола зникли. Адіті, Нік і Нікта зникли теж. Штори, кров, розламані ґудзики і страшна чорна рана розчинилися. Залишились тільки очі навпроти. Червонясті, повні іскор.

У його хрипкому голосі було стільки певності.

Пошерхлі безкровні губи ледь ворушились, а проте хотілось вірити словам, які з них злітали.

— Він це вже двічі повторив, — зітхнула Нікта, і реальність довкола повернулася. Закові повіки сіпалися.

— Це кінець, — тихо і твердо сказала Адіті. — Але якщо ти хочеш врятувати інших, то час іти… Рендалл, час.

— Угу, — дівчина кивнула. Рука потягнулась до вогняного волосся, яке налипло до гарячого чола.

— Якби Діан… — Нікта зціпила зуби.

— Професор Керн віддав надто багато для постраждалих у битві. Він лежить непритомний. Не має сил на зцілення більше.

Повітря виходило з його легень з ледь чутним хрипом.

— Амон припік рану. Але це надто… — Нікта не знайшла слів і опустила погляд. — Ми намагалися накладати якісь блоки, щоб відтягнути смерть. Але його тіло виснажене Громовержцем.

— Угу. Я розумію, — Рен знову кивнула, пестячи руді пасма.

Вона знала ще дещо, невідоме їм: він ніколи не був богом, він не міг довго це зносити. Браслет порвався. Час витікав.

Усе було надто просто і ясно.

— Звичайно, ти не помреш, Заку, — вона відгорнула волосся з його чола і торкнулась губами зблідлої, спітнілої шкіри.

Тоді зняла з правого вуха сережку, де ховалася крейда з коледжу, і роздивилась уважніше. Дістала з кишені колбу, наповнену золотистим сяйвом, — останній подарунок Бентен Акай. Енергії мало вистачити. Звичайно, тепер ні краплі про запас. Але вона і так знала, що до цього дійде.

«Знала…» — глибоко вдихнула Рен. Просто не хотілося говорити. Собі. Закові. Іншим. І вголос. Але тепер сумніви і страхи зникли.

— Адіті, Ніку, Нікто, ідіть. Я маю зробити хоч щось.

—

Але Нікта смикнула її за руку і наступила водночас на ногу Ньєрда, який збирався щось сказати.

— Тобі… тобі ж забракне сили! — очі Адіті розширились від розуміння. — Ти порушиш закони! Якщо спробуєш зцілити його, а потім узятися за головну справу…

Рен похитала головою:

— Ні. Все бездоганно. Все — до краплі. Вір мені.

— Але тоді ти…

— Іди звідси! — Нікта щосили потягнула Адіті геть, відчайдушно сапаючи носом. — Ти не розумієш, Агні? Чого ти ніколи нічого не розумієш? Вона

— Саме так, — Рен спокійно усміхнулася. — Тому йдіть. Усе буде добре.

Розділ 14