Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Волокін уже тремтів. Він досить наслухався теорії. Треба було повернутися до реальності. До мотивів розслідуваної ними справи.
— Навіщо ви вбили чотирьох людей?
— Ланцюгова реакція. Вільгельм Ґетц працював на нас. Коли він сконтактувався з тим адвокатом, ми зрозуміли, що він хоче дати свідчення проти нас. Ми повинні були прибрати його. За інерцією ми усунули і його утриманця, бо той міг володіти якоюсь інформацією. Коли Манурі про це довідався, то запанікував. Він здійснював розвідку для громади, відтоді як ми переселилися до Франції. Він також міг нас виказати.
— А Режі Мазваєр?
— Ще один застережний захід. Режі перебував тут, у нас. Він міг зрозуміти, в чому була суть наших досліджень. Коли ти прийшов допитувати його, нам довелося прискорити дії. Ми були певні, що невдовзі ти повернешся до нього. Треба було виключити будь-який ризик.
— Калічення, написи — навіщо все це?
— Для фольклору. Я сподівався спрямувати вас на слід релігійного серійного вбивці. Використати для цього Miserere мені здавалося іронічним жартом. Цей кант перебуває в самому осередді наших досліджень. Ми ним користуємося для перевірки чистоти теситур.
— Як діти змогли це зробити?
— Психологічна обробка. Сугестія. Наркотик. Це не так уже й складно. Історія напхом напхана дітьми-воїнами, дітьми-вбивцями. Ми навчилися виготовляти чисті згустки зла. Ми спромоглися очистити ці створіння від будь-яких почуттів, від будь-яких слідів людяності, що могли б їх спотворити.
Волокін відчував, що йому бракує центрального елемента в цій мозаїці.
Елемента, який би йому пояснив, чому все це відбулося тепер.
— Ґетц працював із вами впродовж тридцяти років. Брав участь у викраденнях дітей, у сеансах тортур, у діяльності хорів. Чому раптом ця нагальна криза каяття? Чому він захотів у всьому зізнатися, маючи шістдесят чотири роки?
— Він подумав, що наші дослідження стали надто небезпечними.
— Чому?
Гартман посміхнувся, і цього разу страх пронизав Волокіна до самих кісток.
— А ти не здогадався? Ми нарешті досягли успіху. Ми маємо крик.
— Це неможливо…
— Шістдесят років досліджень, жертв нарешті дали нам сподіваний результат. Ми довели, що інтуїція не підвела мого батька. Сказати правду, ми перебуваємо на самому початку. Лише одна дитина опанувала цю техніку. Але завдяки цьому успіху ми зможемо розвинути метод.
Волокін ніби провалився в сон. Йому примарилася ця дитина-бог, спроможна вбивати людей своїм криком. Йому примарилися хлопчики в масках, які напали на нього на тій площі.
— То це в такий спосіб ви хочете мене порішити?
Гартман наблизився до нього й повільно зчепив руки.
— Ні. Ми не хочемо перетворювати це на справу особистої помсти, Седрику. Ми навіть не дивимося на тебе як на зрадника. Але ти поліціянт. А поліціянти заслуговують на привілейоване ставлення.
У горлі Волокіна було зовсім сухо.
Тоді як шия зовні, навпаки, уся вкрилася потом.
— Привілейоване ставлення?
Гартман кивнув головою. Охоронці схопили хлопця. Його ноги відірвалися від підлоги. Здавалося, ніби він падає кудись на дно самого себе. Один із чоловіків мав у руці мініатюрний шприц. Другий тримав його за руки.
— Я віддам тебе нашим лікарям. Ти переконаєшся в тому, що їхня майстерність досягла високої досконалості.
Волокін закричав. Але крик залишився на дні його горла. Якщо йому трохи пощастить, то його голос буде заблокований до самого кінця.
Він зуміє померти мовчки.
77
Арро, шоста година ранку.
Каздан знайшов поглядом найбільший будинок у селі.
Він зупинив машину. Вискочив назовні. Постукав у двері.
Ще не розвиднялося. Ніч здіймалася над камінням, як гробниця над скелетом. У світлі фар Каздан міг розгледіти моторошні краєвиди. Кам’янисті рівнини. Скелі, порослі низенькою травичкою. Первісна пустеля ще доісторичного періоду, коли людей на Землі не було. Жодних ознак цивілізації. Краєвид, де немає полів, а є тільки степ. Кам’яні пілони і стели. Мереживо засипаних пилюкою стежок. Краєвид, що залишає в роті присмак кременю.
Каздан усміхнувся. Він почувався бадьорим і настороженим. Наближалася вирішальна мить. Мить сутички. Мить помсти.
Він знову постукав.
Ніякої відповіді.
Половина хат лежала в руїнах. Інші, відбудовані, здавалося, теж стояли однією ногою в могилі. Але Каздан мав таке відчуття, ніби він мандрує крізь час. Після доісторичних часів він потрапив, як мовиться, в середні віки.
Він постукав сильніше.
Нарешті всередині почулося якесь шарудіння.
Йому відчинив молодик. Із пістолетом у руці. Клан Арро перебував у стані війни. Це було щось подібне до війни між кланами, як у первісні часи, коли люди вбивали одне одного за ковток води або жменю жарин.
— Мені треба бачити Роша.
Його співрозмовник, хлопець атлетичної статури, з гладеньким білявим чубом, був у вовняному светрі й вовняних штанях бірюзового кольору. Схожий на альпініста у базовому таборі, що готується підкорити К2.[100] Замість відповіді він подивився на годинник.
— Він десь за селом у цей час, — сказав молодик. — На варті.
— У вас дозори?
Атлет усміхнувся. Зморшки навколо його повік засвідчили, що йому більше років, аніж здається на перший погляд.
— Вони вважають, що все під їхнім контролем, — промурмотів він. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.