Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Щось репнуло в повітрі, й чимала вівця приземлилася на найближчій ятці. Глиняні глечики, жбани, тарілки — усе це не мало ані шансу. Тварина певний час крутилась в коло, скидаючи на землю рештки товару, а тоді вправно зіскочила й рушила в якихось своїх овечих справах, які, напевне, не могли чекати.

Офіцер застиг із напіввитягнутим мечем. Уже збирався вказати на чотириногу і сказати щось на кшталт: «Швидко арештувати цю вівцю», коли до нього дійшла вся абсурдність ситуації. І тоді почувся наступний тріск. І наступний. І наступний.

Цього разу хаос набрав вигляду овець, що падали з неба. Кеннет пірнув під найближчу ятку, його люди — також. На базарі вибухнула паніка, натовп, що крутився навколо яток, кинувся навтьоки, хоча дехто виявляв гідну подиву ясність розуму. Лейтенант кутом ока помітив, як один із втікачів блискавично потягнувся до залишеної без нагляду ятки й вихопив звідти кілька дзеркалець. Перш ніж Кеннет встиг утрутитися, якась ошаліла від страху вівця приземлилася чоловікові на голову. Той захитався, схопив тваринку й закинувши її на плечі, помчав, як із пращі, гублячи вкрадені за мить до того люстерка. Кеннет не знав, чи сміятися йому, чи дивуватися рефлексам.

Але окрім цього він міг лише сидіти під яткою й чекати кінця.

* * *

Йому довелося вийти назовні. Дві свічки вже майже згоріли, а без них коло, яке в’язало Силу, ставало надто нестабільним. Це могло виявитися небезпечним.

Він не міг передбачити, що Джерело так довго буде активним, що хвиля втримається у верхній точці довгі години. Виходячи, усміхнувся собі під носом.

Навіть найкращі роблять помилки.

* * *

Сказати, що бургомістр не виглядав задоволеним, було наче стверджувати, що вулкан трохи підігріває атмосферу. Завер Бевлас стояв за столом, заваленим паперами, і дихав. Навперемін бліднішав та червонів, а його руки, занурені в стоси папірців, помітно тремтіли.

— Що ви… — із зусиллям сковтнув. — Що ви зробили, лейтенанте?

Кеннет стенув плечима.

— Лише те, що міг: наказав усім покинути територію. Людей там нічого не оберігало, а сто п’ятдесят фунтів вівці, які падають тобі на голову, можуть… гм… становити небезпеку. Феномен тривав десь чверть години й охоплював територію діаметром десь у триста ярдів, де розташовувалися…

— Я знаю, що там розташовувалося. Мені вже годину приносять оце! — він штурхнув папери. — Скарги, претензії та рахунки. Рахунки щодо втрат — якщо ви ще не здогадалися, про що я. Торговці описують мені тут, яких вони зазнали збитків, а судячи із сум, дехто привіз до міста ельванську порцеляну, кришталеві дзеркала і штуки найтоншого шовку замість звичайних глиняних мисок, дзеркалець та вовни. І вони вимагають від міста відповідних кроків. Покриття втрат. Ре… компенсації, — заїкнувся, ніби останнє слово застрягло йому кісткою в горлі. — І знаєте що? — продовжив після серії драматичних зітхань та сопінь. — У мене тут уже два листи з вимогами відшкодування від Гірської Варти за те, що та не забезпечила належної охорони.

— Хтось загинув?

— Ні.

— Когось було важко поранено?

— Ні, але…

— Тоді Гірська Варта забезпечила всю необхідну охорону. І до мене дійшли чутки, що на попередження місцевого чародія ніхто не звернув уваги.

Бургомістр нахилився вперед, сперся всім тілом на стіл так, що той аж затріщав.

— Що ви, пане лейтенанте… — просичав.

— Нічого, бургомістре. Нічого. Цього разу місто виявилося обдарованим майже трьома сотнями відбірних, чудових овець. Раджу зайнятися ними, визначити відповідних людей до пильнування — і все таке. І молитися, щоб ми знайшли причину всіх цих проблем.

Кеннет розвернувся й вийшов. Справи складалися недобре. Бургомістр був не такий вже й неправий: підготовлене для ринку місце було зруйноване, а купці, які везли свій товар інколи за десятки миль, мали привід для незадоволення. Коли магічна атака припинилася, увесь терен мав вигляд побойовиська: більшість яток була розвалена, причому зробили це як тварини, так і люди, що в паніці звідти тікали. Цього разу кілька осіб були поранені, а втрати досягали сотень, якщо не тисяч оргів. Крім того, як він бачив на власні очі, тварин було рази в три більше, ніж попереднього разу. Це означало, що хто б не відповідав за ці події, він або набирав вправності, або ж утрачав контроль над своїм талантом. Вони потребували чародія.

Причому — негайно.

* * *

Двері в дім мага стояли відчиненими, але племінниці чародія надалі не було: схоже, пологи все ще тривали. Утім, нікому не спало на думку, що тут можна щось украсти. По-перше, тут не було чого красти, а по-друге, це ж, як не крути, був будинок чародія. Кеннет потрапив до спальні Дервена Клацва, орієнтуючись на слух. Непритомний чоловік лежав у ліжку, залитий потом, у гарячці. Голосно стогнав і, здається, лаявся на місцевому діалекті.

Кеннет підійшов і торкнувся його голови. З тим же успіхом міг торкатися розжареної пічки. Він змочив лляну ганчірку в мисці, що стояла поблизу ліжка, і поклав її на чоло мага. Іншою обережно змочив йому губи. Здавалося, це принесло хворому полегшення, бо він заспокоївся і, глибоко зітхнувши, розплющив очі.

Лейтенант відчув приплив надії, але та зникла, ледве він глянув у зіниці чародія. Де б не перебував і що б зараз не бачив Дервен Клацв, це напевне не була його спальня.

— Наближаються, — шепотів пересохлими губами. — Їх несе хвиля… Володарко… Велика хвиля… А вони… не зникли, не… наші… вони наші. Завжди і всюди… від початку наші…

Хворий усміхнувся як той, хто після чималих спроб знайшов рішення загадки.

— Тут… тільки тут…

Засміявся хрипко, з ноткою гіркоти.

— Дурень… — пробурмотів наостанок і заплющив очі.

Кеннет пішов до виходу. Доведеться прислати когось сюди, щоб посидів біля чародія, бо чоловік може померти від гарячки до повернення своєї племінниці. Він уже бачив людей, яких вогонь пожирав ізсередини. А здавалося, що зараз ніхто в усьому місті не має часу, аби займатися магом.

— Лидіє… — прошепотів Дервен. — Лидіє… дівчино… вибач… я… старий дурень… я… ви… Меегала… я вас… я…

Лейтенант заклопотано прикрив за собою двері. Про певні речі краще не чути. Так чи інакше, йому доведеться піти до корчми й відіслати сюди одного із солдатів, щоб той зайнявся хворим. Якщо маг помре, у них не буде нікого, хто зрозуміє, що відбувається.

Дорогою до корчми він роззирався містом. Люди заспокоїлися, тим паче, що магічне явище сталося поза стінами. Але все одно