Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Вражає своєю алогічністю і теза третя. В час, коли Київ було захоплено, гетьман та його уряд відійшли від влади, вірні йому частини припинили опір, підписанти пропонували «негайно, без пролиття крові» «залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади»[379].

Того самого дня було підписано та/або розповсюджено ще один документ під назвою «Універсал» з підписом «Головний отаман Українських республіканських військ Петлюра». Місце та дата народження документа: Біла Церква, «ставка головної команди Українських республіканських військ у половині листопаду 1918 р.».

Петлюра оголосив: «з наказу ДИРЕКТОРІАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман».

Підкреслюю: відповідного наказу в природі не існувало. ДИРЕКТОРІАТ, себто ДИРЕКТОРІЯ, ніколи нічого подібного не ухвалював/ухвалювала. В іншому випадку Симон Васильович просто пред’явив би відповідний папірець, підписаний його колегами. В день початку повстання він перебував не в «ставці Українського війська», а в штабі січовиків Коновальця. Усі січовики станом на кінець листопада були австро-угорськими підданими, носили австрійські однострої , а їх командири — Коновалець та Мельник — присягнули на вірність Українській Державі. Саме це і назвали «Українським військом».

Документ у позасудовому порядку оголошував уже колишнього гетьмана «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки».

Одночасно «Універсал» оголошував «скасованими» «гетьманські накази по війську» та закликав «військові частини генерала Скоропадського» переходити під знамена УНР з метою «знищення сили, на яку досі опирався» гетьманський режим[380].

Іншими словами, пан «Головний отаман», будучи нібито при здоровому глузді, закликав російських офіцерів вступати до війська, метою якого було, зокрема, знищення російських офіцерів.

Ще одна дивина — перше та єдине відоме на сьогодні «офіційне» військове зведення «Штаба Украинских Республиканских Войск», підписане Петлюрою та Осецьким. Зміст — безапеляційні, без жодних на те підстав, запевнення у всенародному характері повстання. У тексті, однак, містилися твердження, які заяви про «всенародність» повстання спросто­вували:

«Армиями Украинского народа занята Полтава, Харьков, Екатерино­слав. Передовые части стрельцов приближаются к Киеву. Под Васильковом 14 ноября начался бой. Первый отряд добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы помогают нам оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне радостно берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и озброено. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми сотнями»[381].

Тепер українською: за допомоги німців, невідомо ким, як і коли мобілізованих до війська 30 тис. селян захопили 3 міста і наблизилися до столиці. Воюючи проти професійних військових та й до того поголовно офіцерів, вони втратили аж 3 убитими і 9 пораненими, вбивши при цьому до двох сотень супротивників. Констатуємо: досягти таких показників за весь час своєї кар’єри не пощастило ані Сунь-цзи, ані Велізарію, ані Олександру Великому, ані Наполеону Бонапарту.

Дещо про перебіг повстання

За 100 років українська історична думка, попри всі спроби, не спромоглася дати відповіді на прості питання:

— де повстання почалося?

— хто брав у ньому участь?

— хто командував повсталими?

— скільки було повстанців?

— в яких місцях відбувалися бойові дії?

— якими були втрати протидіючих сторін?

— де поховані і чи поховані загиблі?

Хто такий Зенон Стефанів?

Історик українського війська, журналіст, чи не перший літописець повстання народився 1902 р. у с. Топорівці Городенківського повіту. Автор розвідок, які стали класичними: «Українські збройні сили. 1917—1920 pp.» (1934 р.), «Українське Вільне Козацтво» (1935 р.), «Коротка істо­рія українського війська» (1938 р.); співредактор «Історії українського війська» (вид. І. Тиктора, 1936 р.). Дійсний член НТШ та Американського Військового інституту, член Американського історичного товариства. Помер у США 1976 р.

Що з’ясував Стефанів?

30 жовтня був уже створений повстанчий Оперативний Штаб», до якого увійшли генерал Осецький, полковники Тютюнник та Володимир Кедровський[382] і «представники січових стрільців» Мельник та Федір ­Черник.

В. Кедровський (1890—1970 рр.). Суспільне надбання

Ф. Черник (1894—1918 рр.). Суспільне надбання

1 листопада. Директорія (хто саме? — Д. Я.) відбуває до табору Січових стрільців у Білій Церкві, «залишаючи в Києві для повстанчої акції в столиці Військовий Революційний Комітет»[383].

14 листопада. Гетьман проголошує так звану «федеративну» Грамоту. «Рівночасно» в «столиці та по українських містах» «з’являється» відозва Директорії!

Тут виникає закономірне питання. Як це могло статися, «рівночасно», — аби прочитати гетьманську Грамоту, написати проект своєї Дек­ларації, узгодити її текст з членами Директорії. Вони, нагадаю, вже нібито були в Білій Церкві, а написана в Києві «Грамота» навряд чи того самого дня потрапила відразу до Білої Церкви — відстань між містами більше 80 кілометрів!

До того ще треба було набрати текст у друкарні, вичитати, надрукувати, розвезти наклад по містах та розклеїти по стінах, парканах та на інших придатних для цього тогочасних інформаційних платформах.

І це все — за відсутності стільникового зв’язку, комп’ютерів, факсів, білбордів, FM-радіо, телебачення тощо!

Читаємо далі.

16 листопада. Повстання починається виступом стрільців у Білій Церкві. «Гетьманська залога розбіглася без боротьби», «січовики визволили з Білоцерківської в’язниці кількадесят політичних в’язнів» (!!! — Д. Я.) та «розстріляли кількох гетьманських урядовців». Розстріляли без слідства, без суду, просто так, задля забави. В кращих традиціях, які згодом цілком справедливо назвуть «більшовицькими».

До Києва виїжджає 2-га сотня січовиків й одна гармата (командир — Роман Сушко).

17 листопада. До Фастова прибувають Петлюра, Директорія, «команда Загону СС[384] та решта сотень СС».

Гетьман направляє до Фастова «батальйон російських офіцерів (яких 1000 людей), один сердюцький полк, одну батарею, бронепотяг і кінську сотню» під командою князя Святополка-Мірського загальною чисельністю «щонайменше» в 3000 багнетів та шабель.

З Фастова до Києва їм назустріч вирушив авангард січовиків: 2 сотні, одна чота, кінна розвідка та «імпровізований бронепоїзд із одною гарматою». Авангард займає ст. Мотовилівка.

Р. Сушко (1894—1944 рр.). Суспільне надбання

Ю. Отмарштайн (1890—1922 рр.). Суспільне надбання

18 листопада. На полях між Мотовилівкою та Васильковом відбувається «завзятий бій», який завершується увечері захопленням Василькова. Січовики втратили загиблими двох сотників, противник — більше 600 убитими. Висновок: «В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями»[385].

Нагадаю: битва між афінянами та персами під Марафоном відбулася 12 вересня 490 р. до н. е. Як вважають численні фахівці з воєнної історії, ця битва, в якій загинули 192 греки та 6400 персів, є однією з найважливіших битв у всесвітній історії.

Тепер про інші повстанські битви, обставини яких установив Стефанів.

Після 15 листопада. Загін учнів української гімназії у Богуславі (чисельність невідома) «ліквідує» місцевий «більшовицький загон», та й то не в самому містечку, а в якомусь Богом забутому селі під ним. Цей загін «воював» два тижні. Втрати: загинув Антон Григоренко. Обставини загибелі невідомі.

На боці заколотників виступили загони: отамана Зеленого (Трипільщина). Чисельність: 10 тис. селян. Сердюцький Лубенський полк (командир — полковник Юрій Отмарштайн). На Лівобережжі — Сіра дивізія та Полтавський корпус під командуванням Болбочана. Участі в облозі Києва ці війська не брали.

Загальну кількість повсталих з’ясувати неможливо. За висловом, який наводить Стефанів, «тут уже й чорт не розбере в тому всьому»[386]. Воно і зрозуміло: революційний порив українського селянина завершувався