Читати книгу - "48 законів влади"

Стежте за духом часу. Якщо ви працюєте в добу руїни, можна здобути владу, проповідуючи повернення до минулого, комфорту, традиції й ритуалу. З другого боку, під час стагнації розігруйте карту реформ і революції, але зважайте на те, яку силу можете розбуркати. Ті, хто починає революцію, рідко її завершують. Ви не переможете в цій небезпечній грі, якщо не передбачите неминучу реакцію, граючи лише на зовнішньому вигляді й минулих традиціях.

Авторитетна думка: Той, хто хоче або намагається реформувати уряд країни і сподівається, що це вдасться зробити, має зберегти подобу старих форм, аби народові здавалося, що інститути не помінялися, хоча насправді вони зі старими вже нічого спільного не мають. Бо переважну більшість людства влаштовує видимість, буцімто схожа на реальність (Нікколо Мак’явеллі, 1469—1527 рр.).

Образ: кіт. Ця істота віддає перевагу звичкам: вона любить тепло. Якщо порушити її комфорт, вона стане некерованою і психопатичною. Заспокойте кота, підтримуючи його звички. Якщо зміни необхідні, обдуріть кота, не чіпаючи запах минулого, а в стратегічних місцях розставте знайомі предмети.

Зворотний бік

Минуле — це труп, яким можете розпоряджатися на власний розсуд. Якщо нещодавні події були болючі й гіркі, то асоціюватися з ними самогубно. Коли Наполеон прийшов до влади, у всіх на пам’яті була ще Французька революція. Якби його двір хоча б трохи нагадував пишний двір Луї XVI та Марії-Антуанетти, надвірним довелося б постійно побоюватися за свою безпеку. Натомість двору Наполеона були властиві поміркованість і брак показності. Це був двір людини, яка цінувала працю і військову доблесть. Така нова форма здавалася обнадійливою.

Отже, звертайте увагу на час. Але пам’ятайте: якщо ви запровадите різкі зміни стосовно минулого, то всіляко уникайте вакууму, бо це призведе до терору. Навіть потворна нещодавня історія здаватиметься кращою за порожнечу. Негайно заповніть її новими ритуалами і формами. Вони стають звичними та заспокоюють, що в очах мас зміцнить вашу позицію.

І нарешті, мистецтво, мода і технологія здаватимуться царинами, у яких влада забезпечується радикальним розривом із минулим і перебуванням у центрі подій. Така стратегія і справді може дати вам величезну владу, але вона містить і багато небезпек. Ваші нововведення обов’язково будуть кимось перевершені. У вас обмаль конт­ролю, і хтось молодший та енергійніший рушить у несподіваному новому напрямі, і ваші сміливі інновації здаватимуться вже нудними. Постійно доведеться когось наздоганяти, ваша влада не матиме коріння, а тому буде недовговічна. Вам потрібна влада на більш солідній основі. Використання минулого, оновлення традицій, загравання зі звичаями задля їх знищення зроблять ваші нововведення привабливими лише на мить. Період запаморочливих змін приховує той факт, що ностальгія обов’язково повернеться. Отже, використання минулого дасть вам більше переваг, ніж намагання його позбутися — це марні й саморуйнівні спроби.

Закон 46.

Не здавайтеся надто досконалими

СУДЖЕННЯ

Здаватися кращим за інших завжди небезпечно, але найнебезпечніше здаватися позбавленим вад і вразливих місць. Заздрість породжує мовчазних ворогів. Важливо час від часу визнавати власні вади й безвинні огріхи, щоб відвертати від себе заздрість і здаватися людянішим і приступнішим. Лише боги та покійники можуть мати безкарно досконалий вигляд.

Порушення закону

ПРИТЧА ПРО ЖАДНЮГУ І ЗАЗДРІСНИКА

Жаднюга і заздрісник зустріли правителя. Він сказав їм: «Один із вас може щось у мене попросити, і я дам йому це, але з умовою, що інший отримає вдвічі більше». Заздрісник не хотів просити першим, бо заздрив, що супутник отримає вдвічі більше. Жаднюга також не хотів просити першим, бо йому кортіло одержати все. Нарешті жаднюга переконав заздрісника просити першим, і той попросив правителя вийняти йому одне око.

Соломон Шиммель, «Єврейські притчі: сім смертних гріхів», 1992 р.

Джо Ортон познайомився з Кеннетом Голлівеллом 1953 р. у Королівській академії театрального мистецтва в Лондоні, де обоє навчалися. Незабаром вони покохали один одного і стали жити разом. Двадцятип’ятирічний Голлівелл був на сім років старший за Ортона і тримався впевненіше. Після закінчення академії вони оселилися в сирому лондонському помешканні, покинули свій фах і взялися до спільної письменницької праці. Кілька років вони прожили коштом спадку Голлівелла, який спершу був ініціатором у написанні спільних оповідань і романів; він диктував Ортонові, який друкував рукописи, зрідка вставляючи свої рядки та ідеї. Їхні перші спроби привернули увагу літературних агентів, але на тому й край. Надії на успіх не справдилися.

Зрештою, гроші закінчилися, і молодій парі довелося шукати роботу. Співпрацювали вони рідше і з меншим ентузіазмом. Майбутнє здавалося невиразним.

1957 року Ортон почав писати самостійно, але лише через п’ятирічку, коли коханців ув’язнили на п’ять років за псування бібліотечних книжок, він потроху виробив власний стиль (може, й не випадково, бо вперше за дев’ять років вони з Голлівеллом жили окремо). Ортон вийшов із в’язниці, сповнений рішучості висловити свою зневагу до англійського суспільства у формі театральних фарсів. Вони з Голлівеллом знову жили разом, але тепер ролі помінялися: Ортон писав, а Голлівелл вставляв коментарі та ідеї.

У 1964 році Джо Ортон закінчив свою першу велику п’єсу «Розважаючи пана Слона». П’єсу поставили в лондонському Вест-Енді, і вона отримала блискучі рецензії: нізвідки з’явився новий великий письменник. Навзамін одному шаленому успіху приходив інший. 1966 р. п’єса Ортона «Пограбування» стала окрасою сезону, а його популярність зросла. З усіх боків йшли замовлення, зокрема й від Бітлз, які щедро заплатили Ортонові за кіносценарій.

Закоханий, який не стає щасливим, повністю віддаючись своєму партнерові, починає заздрити йому. Він говорить по-іншому: називає його дурнем і педиком. Прихильність — це щастя у самовіддачі, заздрість — нещасливе самоствердження.

Сорен К’єркегор (1813—1855 рр.)

Усе йшло чудово, крім відносин Ортона і Кеннета Голлівелла. Пара досі жила разом, але зі зростанням успіху Ортона Голлівелла охопила депресія. Дивлячись на те, що Ортон постійно перебуває в центрі загальної уваги, Голлівелл потерпав від приниження — буцімто він якийсь особистий секретар драматурга, бо його роль як співавтора дедалі зменшувалася. У п’ятдесяті роки Ортон жив на його спадок, а тепер Ортон утримував його. На вечірках або в компанії друзів люди горнулися до Ортона, бо він був красень і завжди в бадьорому настрої, а Голлівелл був лисий і незграбний, через непривітність люди уникали його.

Потрібні великий хист і вміння, щоб приховати свій хист і вміння.