Читати книгу - "Вибрані листи"

Спогад Івана Смолія — типове тодішнє розуміння (радше нерозуміння) Горація-лірика, якому й сам Іван Франко дорікав «браком страсті»; лише з другої половини XX ст., пильніше приглядаючись до надскладної Горацієвої поетики, дослідники дедалі частіше, й цілком слушно, називають чільного римського лірика «поетом болю» (il poeta del’dolore), тобто — «страсті». Схожі, ледве чи справедливі, дорікання, як уже згадувалось, звучать іноді й на адресу Плінія — начебто риторичний вишкіл автора, його захоплення формою роблять його письмо якоюсь мірою штучним, надуманим.

Отож, коли вже надто часто потрапляла мені на очі ця книжечка, мовби нагадуючи про себе, я таки взявся дещо перекласти з поданих там листів («Дзвін», 1916, № 9-10, с. 288–307). А далі, орієнтуючись уже на повне, Лейпцігське, видання 1923 року, переклав, на свій вибір, уже набагато більше (83 листи). Хтось інший, сподіваюся, перекладе Плінієві листи повністю; до таких, повних, перекладів усіляко заохочував Іван Смолій, тож дозволю собі зацитувати ще один фрагмент його листа, датованого 5 листопада 1982 року: «…добре було б видати твори римських ліриків у Ваших перекладах у серії «Перлини світової лірики». Тільки не як антології або хрестоматійні збірники, а повністю надрукувати їхні твори. Для українського читача було б дуже приємно мати в своїй бібліотеці томики поезій Катулла, Тібулла, Проперція й Овідія й інших римських поетів […] Такі видання були б великим досягненням української культури. В кожному томику римської та грецької лірики слід було б дати ґрунтовні характеристики творчості античних поетів»… Багато з того, про що мріяв автор листа (подекуди й значно більше), уже зроблено. Пам’ятаю й про «ґрунтовні характеристики»; тут, якщо словами Плінія, я, мабуть, надто їх «розтягнув». А втім, може, й не надто, враховуючи те, що Пліній Молодший до українського читача промовляв досі хіба що двома своїми листами в перекладі Микити Думки — про смерть Плінія Старшого та про виверження Везувію.

На обкладинці тієї невеличкої, з 1912 року, гімназійної книжечки, в овалі, — рука, що подає запалений факел в інші руки: символ освіти, живого вогню, який передаємо від покоління до покоління, вогню, що у слові. В «Листах» Плінія Молодшого — радше не «вогонь в одежі слова», а щире, душевне тепло, ця життєдайна золота середина, яку оспівав Горацій; тепло, виявом якого — усмішка, що ясніла на обличчі кожного, хто читав Плінієвого листа…

Автор цих рядків, перекладач, радий передати бодай відсвіт тієї усмішки, тепла живої душі, — нинішньому читачеві…

Андрій Содомора

Книга I

Лист 1

Пліній Септіцієві[1] — вітання

Частенько ти переконував мене, що ті листи, які я писав дещо старанніше, варто зібрати й опублікувати. От я і зібрав їх, щоправда, не за часом написання (не історію ж укладав), брав — який з них потрапляв під руку[2]. Залишається сподіватися, що ти не жалкуватимеш, що порадив мені, а я — що послухав тебе. А тепер розглянуся за тими, які десь лежать, занедбані, а ті, що їх іще напишу, — принаймні, не триматиму у скриньці[3]. Бувай здоровий!

Лист 4

Пліній Помпеї Целерині[4], своїй тещі, — вітання

Усього маєш вдосталь у твоїй окрикуланській садибі; не бракує нічого й у нарнієнській, карсуланській чи перусинській, а в нарнієнській[5] є навіть лазня[6]. З моїх листів (твоїх уже не потрібно) — достатньо того одного, давнього й короткого. Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, ніж навіть у себе. Одна лиш різниця: твої домашні приймають мене турботливіше й уважніше, аніж мої. Так, можливо, буде й з тобою, тільки-но загостиш колись до нас. Дуже б я цього хотів: по-перше, все тут у мене буде до твоїх послуг, як у тебе — до моїх; по друге, хай мої домашні, що так їм уже байдуже, коли там я приїду, хоча трохи заметушаться. Бо ж у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а з’явиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві. Бувай здорова!

Лист 6

Пліній Корнелієві Таціту — вітання

Сміятимешся — то й смійся на здоров’я. Я, той самий, кого знаєш, Пліній, вполював трьох, і то неабияких, кабанів. «Сам?» — запитаєш. — Сам. Та не думай, що я відійшов од звичного свого розслаблення[7] й спокою. Сидів я собі коло тенет; напохваті були не ратища й списи, а стилос і таблички[8]: щось я там обдумував, щось записував, щоб повернутися додому, якщо вже з порожніми руками, то хоча б — із заповненими табличками. Не варто нехтувати таким способом занять. Можна лише подивуватись, як то усілякі рухи тіла розворушують душу. А ще ж — довкола ліси, усамітнення та й сама, потрібна для ловів, тиша, як ніщо інше, будять думку, схиляють до роздумів.

Отож, коли вибиратимешся на лови, — моя тобі порада: братимеш кошичок із перекускою і плящину — не забудь ще й таблички: пересвідчишся, що горами не менше блукає Мінерва, аніж Діана[9]. Бувай здоровий!

Лист 9

Пліній Мініцієві Фундану[10] — вітання

Іноді аж диво бере, як то в місті кожен день або заповнений усіляким справами, або видається таким, а приглянешся до низки тих днів — побачиш порожнечу. От запитай когось: «Що поробляв сьогодні?» — «Брав участь, — відповість, — у святі повноліття, побував на заручинах або на весіллі; той попросив мене підписати заповіт, інший — виступити захисником у суді, а ще інший — прийти на раду». Займаєшся цим упродовж дня — все воно начебто потрібне, а подумаєш, що робив усе це день-денно, — видасться геть безглуздим, надто, коли виїдеш із міста[11]. Тоді-то, озирнувшися, зітхнеш: «Скільки ж то днів на такі марниці розтрачено[12]!»

Так буває й зі мною, коли у своїй лаврентійській садибі то щось читаю собі, то пишу, то й своєму тілу вділю якусь часинку: воно ж бо — опора для духу. Ні тут такого чогось не чую, ні сам чогось такого не кажу, що