Читати книгу - "Тримай мене міцно"

Даринка мовчки дивилася, як він простягає до неї здоровенну долоню. Вона міцніше притисла до себе мотанку і відступила назад.

— Нащо тобі ця дешева ганчірка без обличчя?

Він рушив до неї, свердлячи її очима, неначе сталевим буром. Ось він вже дуже близько. Зараз цей мерзенний чаклун простягне руку і відбере у неї її скарб. Нізащо!

Її блакитні очі несподівано стали темними. Обличчя раптом втратило свою дитячу ніжність. Погляд став твердим і напруженим. Вона автоматично рвучко викинула руки вперед, тримаючи перед собою мотанку. І раптом із ляльки вирвався яскравий промінь світла. Він неначе вийшов із серця мотанки, биття якого відчувала дівчинка.

Промінь засліпив Лео і врізався прямо в чаклуна, відкинувши його на чималу відстань. Даринка стояла із витягнутими вперед руками, тримаючи перед собою цей яскраво-блакитний промінь, неначе меч. Лео безпомічно лежав на траві, рухаючи руками і намагаючись хоч щось розгледіти.

— Я з тобою! — бабусин голос, такий ріднесенький, пройняв Даринку до кінчиків пальців.

— Бабусю!

Дівчинка кинулась їй в обійми.

— Не плач, люба! Все буде добре! — бабусин теплий погляд, неначе затишною ковдрою, огорнув її.

Лео вже стояв на траві, готуючись до нападу. Іванна стала перед Даринкою і нанесла удар першою. Лео знову впав. Але він був занадто сильний. Через секунду Іванна полетіла на траву від удару вихора. Даринка не встигла нічого зрозуміти, а чаклун уже стояв поряд і простягав до неї свою мерзенну руку. Дівчинка міцно притисла ляльку до грудей. У напруженому погляді блакитних очей відбивалося очікування якогось дива, що врятує її зараз. І раптом чаклун перевернувся у повітрі від яскравої блискавки і полетів на інший кінець галявини.

Даринка повернула голову. Як тепло раптом стало від цього погляду синіх очей!

— Дядько Захаре!

Краєм ока вона побачила, як чаклун обернувся на яструба і піднявся у повітря. Сильні руки підхопили дівчинку і ніжно притисли до широких грудей. Так приємно охопити руками цю міцну шию і прихилити голову на плече.

— Давай допоможемо твоїй бабусі.

Захар підійшов до Іванни і опустив дівчинку на землю. Вона сіла поряд із бабусею і погладила її по обличчю.

— Бабусю, що з тобою?

Іванна не відповідала. Невже вона померла, захищаючи свою маленьку дівчинку від тої почвари? Ні, цього не могло бути! Даринка підняла заплакані очі на Захара. Він опустився на траву і провів рукою над серцем жінки. Вона повільно відкрила очі. Декілька хвилин Іванна намагалася зрозуміти, де вона знаходиться, і пригадати, що відбувається.

— Він зник? — нарешті запитала вона.

— Поки що так, — його сині очі потемніли.

Захар допоміг Іванні сісти.

— Дякую, що врятували нас, — слабка посмішка освітила обличчя жінки.

— Дядьку Захаре, а як ви дізналися, що ми тут? — блакитні очі дівчинки раптом розширилися від здивування.

— Проходив повз.

Тепла посмішка Захара знову огорнула дівчинку теплою ковдрою.

— Повз ліс? — не вгавала Даринка.

— Повз вас, — засміявся чоловік і погладив Даринку по голівці.

Вона щасливо посміхнулася, притискаючи мотанку до грудей.

— Бережи її, - сказав Захар.

— Ой, а мама ж казала нікому не розповідати про неї, - раптом злякалася Даринка і подивилася на бабусю.

— Думаю, йому можна.

Голос Іванни був уже не таким слабким. Очі Даринки стали яскраво-блакитними.

— А вона жива, — прошепотіла вона свій секрет і швидко обернулася, щоб ніхто інший раптом не почув. — В неї є серце. Воно б’ється.

— Так, це серце нашого роду, — сказала Іванна.

Іванна обняла Даринку. Декілька хвилин вони мовчки спостерігали, як теплий вітерець колихав траву на галявині.

— Ну що ж, мабуть, вже можна йти, — сказала жінка.

Захар допоміг Іванні піднятися. Даринка підібрала кошик із травами і принесла бабусі. Вона обняла Даринку за плечі і разом із Захаром рушила до лісу.

* * *

Ліс нарешті закінчився, і раптом в очі вдарило яскраве сяйво блискучої блакитної води. Ріка неспішно співала свою нескінченну історію. Лугові трави п’янили і уносили далеко у чарівний світ магії. Даринка бігла попереду, зупиняючись кожну хвилину біля чергової рослинки і вдихаючи її казковий аромат. Захар та Іванна ішли поряд, милуючись щасливим обличчям дівчинки.

— Давно бачили Марію? — запитала жінка.

— Сьогодні зранку. Ввечері буде вдома. Данило заступає на чергування.

— Коли збираєтеся ставити кордони на крісло? Щоб не було запізно.

— Найближчими днями. Поки він намагається знищити нас по одному, у нього теж недостатньо сил, щоб викрасти його.

— Першими вибрав жінок. Мерзотник.

— Цього й треба було очікувати.

— Хоче упіймати двох зайців.

— Так, але поки він не зосередився на кріслі, потрібно поспішати.

Попереду вже було видно дерев’яний паркан і дах двоповерхового гарненького будинку. Даринка весело побігла по стежці до воріт.

— Не хвилюйтеся, я пригляну за Марією, — сказав Захар.

Від його кремезної фігури віяло надійністю і спокоєм.

— Дякую! — відповіла Іванна і заглянула у його теплі очі. — Зайдете до нас пообідати?

— Мабуть, я вже полечу.

Він спостерігав, як Даринка відчиняє хвіртку і зникає за парканом.

— І не попрощаєтеся з Даринкою?

В її голосі почулося прохання. Сині очі Захара іще більше потеплішали.

— Добре, зайду ненадовго, — промовив він.

«Без обіду ні в якому разі не випустимо!» — подумала Іванна. Вона радісно посміхнулася і прискорила ходу. Ось уже і двір. Даринка весело мчала їм назустріч. Вона налетіла на них і обійняла обох одночасно. Всі радісно засміялися, розчиняючись у цій чудовій миті такого невловимого і такого реального відчуття щастя.

* * *

— То коли ти їдеш? — запитала Марія, ставлячи перед Богданою чашку запашного трав’яного чаю.

Дівчина нагнулася над нею і глибоко вдихнула аромат лугу, лісу, і раптом забуті спогади дитинства оточили її з усіх боків. Вона закрила очі і занурилася у підсвідомість. Перед її очима пропливав яскравий сонячний луг, де дівчатка у гарних духмяних віночках водили хороводи разом із дорослими.

«Заплету віночок.

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорнії брови».

Марія сіла поряд на плетений із лози стілець і спостерігала, як Даринка бігала по садку, граючись із метеликами у латки.

— Ти щось спитала? — прозвучав поряд голос Богдани.

— Так, питала. Коли ти їдеш до табору на розкопки?

— Через тиждень.

Богдана відчула, як солодко-терпкий смак трави розливається по її тілу, вливається у мозок, добігаючи найпотаємніших куточків свідомості.

— Як чергування? — запитала Марія.

— Та нічого, поки ніхто не пхався.

Очі Богдани звузились.

— Божедар просив передати, що завтра вирушаємо до Львова.

— Нарешті, — відповіла Марія. — Головне — встигнути.

— Так. Хоча не впевнена, що це надійний захист.

— Поки ми живі й здорові, кордони будуть працювати.

— Отож, поки. —