Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

«Єврей Бухгольц Маурицій Леон зобов'язаний

покинути територію Німецького Рейху

до 25 грудня 1938 року».

Леон зберіг копію цього наказу, але я побачив його лише тоді, коли мама показала мені його папери, коли я готувався до подорожі до Львова. Документ було складено вдвоє, і він лежав разом зі свідоцтвом «про добру репутацію» від місцевої єврейської громади. Уважно прочитавши написане, я зауважив, що той наказ про вигнання було схвалено у судовому порядку головним суддею району Леопольдштадт.

Наказ про вигнання Леона з території Рейху, 25 листопада 1938 р.

12

Деталі відбуття Леона з Відня залишилися таємницею, але я припускав, що він разом з дружиною і дочкою вирушив до Парижа.

23 грудня його дочці Рут було видано паспорт № 3814, з чого можна зробити висновок, що вона мала їхати з батьком. Під фотографією, перештампованою свастиками, було місце для підпису, де замість нього службовцем було вписано: «Власник паспорта не вміє писати». Рут було лише шість місяців, її записали як «маленьку дитину», особу «без громадянства».

Того ж дня Леонові було видано паспорт № 3816, за дорученням голови поліції Відня, тієї самої людини, що підписала наказ про його вигнання. Леон підписався з великої, гордої і твердої літери «Б». Документ, як і паспорт його дочки, дозволяв пересуватися всередині країни та закордон і трактував Леона як особу «без громадянства». Він втратив польське громадянство{45} — так само несподівано, як і отримав його 1919 року — внаслідок денонсування Юзефом Беком[8] угоди 1919 року про захист етнічних меншин Польщі, про що той оголосив на вересневій Асамблеї Ліги Націй 1934 року. Від втрати цього статусу була одна непередбачувана користь: як особа без громадянства, Леон зміг отримати паспорт іноземця («фремденпас»), на якому не вимагалося ставити штамп з великою червоною літерою «J», позначкою для євреїв. На Леоновому паспорті, як і на паспорті його дочки, не було цього штампу з червоною «J».

Третій паспорт мав би мати № 3815, на ім’я Рити, але його серед Леонових паперів не було. Паспорт з Ритиним ім’ям, який був серед них, було видано значно пізніше, у серпні 1941 року, через три роки після того, як було отримано інших два паспорти. Він мав інший номер. Рита залишилася, аби піклуватися про свою маму Розу, принаймні мені так сказали. Я гадав, що період розлуки був коротким, але тепер я дізнався, що він тривав понад три роки. Як Риті вдалося виїхати з Відня наприкінці 1941 року? Двоюрідний брат Рут, Еміль, який покинув Відень у вересні 1938 року, був здивований. «Це загадка для мене, і завжди було загадкою», — тихо сказав він. Чи знав він про те, що Леон та Рита покидали Відень не разом? «Ні, хіба не разом?» — перепитав він. Чи знав він, що Рита залишалася у Відні до кінця 1941 року? «Ні».

Я спробував з’ясувати, що сталося з паспортом № 3815, але безуспішно. Найімовірніше, Риті його було видано, вона його не використала і його анулювали або викинули. Люб’язний юрист з Федерального міністерства закордонних справ Німеччини спробував допомогти з’ясувати це питання, але у федеральних архівах нічого не знайшов. «Видається майже неймовірним, щоб ця справа збереглася у публічних архівних фондах Німеччини», — написав він.

Паспорти № 3814 і № 3816 виявили ще один сюрприз: відповідно до зафіксованої у них інформації, Леон їхав без дочки. На єдиному штампі у Леоновому паспорті, який поставили у відділенні обміну валюти віденського банку, стояла дата: 2 січня 1939 року. Інших відміток у паспорті не було, жодних деталей про дату подорожі чи про те, яким шляхом він поїхав. У паспорті дочки, з іншого боку, був штамп, який свідчив про те, що вона покинула Австрію значно пізніше, 22 липня 1939 року, і в’їхала наступного дня до Франції. Оскільки вона здійснила цю подорож не з батьком, очевидно, виникає питання: з ким тоді їхала дитина?

«Я не маю ані найменшого поняття, як твій дідусь примудрився виїхати з Відня, — сказав мені кузен Рут Еміль. — Я також не розумію, як твій дідусь вивіз з Відня свою дочку і як втекла звідти твоя бабуся».

13

Наприкінці січня 1939 року, коли Леон один приїхав до Парижа, йому було тридцять чотири роки. Це було безпечне місце, навіть попри те, що уряд прем’єр-міністра Едуара Даладьє, змушений примиритися з неприємними політичними реаліями, проводив перемовини з Гітлером і готувався до визнання уряду Франко в Іспанії. Леон приїхав з паспортом, копією наказу про його вигнання з Рейху і двома свідоцтвами, одне з них свідчило «про його добру репутацію», інше — підтверджувало той факт, що він володів у Відні алкогольною крамницею від 1926 року до 1938 року. Грошей у нього не було.

Я часто уявляв собі Леонову втечу з Відня до Парижа, але не знав жодних деталей. Після відвідання конференції у Відні, присвяченій катастрофі на українській атомній електростанції у Чорнобилі, я експромтом вирішив піти на відбудований віденський вокзал Вестбанхоф, де придбав квиток в один бік на нічний поїзд до Парижа. У купе зі мною їхала молода німкеня. Ми говорили про воєнні роки, про їхній вплив на наші родини, про відчуття зв’язку з цими минулими подіями. Це була дружня подорожня розмова, момент зізнання і пам’яті. Ми так і не обмінялися контактами.

У Парижі я подався до будинку, в якому по приїзді тимчасово зупинився Леон. Вулиця Мальти, 11, чотириповерхова будівля позаду «Зимового цирку», неподалік від площі Республіки. Звідти він неодноразово надсилав клопотання, щоб залишитись у Франції, і зберіг багато відмов, які отримував у відповідь від управління поліції, — невеличкі