Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Чудово, що хоча батько мій, внаслідок цієї думки, мав, як я вам говорив, найсильнішу пристрасть і відразу до деяких імен, – проте разом з ними існувала ще безліч імен, які були в його очах настільки позбавлені як позитивних, так і негативних якостей, що він ставився до них із цілковитою байдужістю. Джек, Дік і Том були іменами такого сорту; батько називав їх нейтральними, – стверджуючи без всякої іронії, що від сотворіння світу імена ці носило, принаймні, стільки ж негідників і дурнів, скільки мудрих і хороших людей, – так що, на його думку, впливи їх, як у разі рівних сил, які діють одна проти одної в протилежних напрямах, взаємно знищувалися; з цієї причини він часто заявляв, що вважає за ніщо таке ім’я. Боб, ім’я мого брата, теж належало до цього нейтрального розряду християнських імен, що дуже мало впливали як в той, так і в інший бік; і позаяк батько мій випадково перебував у Епсомі, коли воно було йому дане, – то він часто дякував Богу за те, що воно не виявилося гіршим. Ім’я Андрій було для нього чимось на зразок негативної величини в алгебрі, – воно було гірше, ніж нічого, – говорив батько. – Ім’я Вільям він ставив досить високо, – зате ім’я Нампс[47] він знову-таки ставив дуже низько, – а вже Нік, за його словами, було не ім’я, а чортзна-що.

Але з усіх імен на світі він відчував найбільш непереможну відразу до Трістрама; – не було у світі речі, про яку він мав би таку низьку і нищівну думку, як про це ім’я, – переконаний, що воно здатне виробити іn rerum natura[48] лише що-небудь украй посереднє та убоге; ось чому посеред суперечки на цю тему, в яку, до речі сказати, він частенько вступав, – він іноді раптом вибухав гарячою епіфонемою[49] або, вірніше, еротесисом,[50] підвищуючи на терцію, а часом і на цілу квінту свій голос, – і в лоб запитував свого супротивника, чи візьметься він стверджувати, що пам’ятає, – або читав коли-небудь, – або хоч би коли-небудь чув про людину, яка називалася б Трістрамом і зробила б що-небудь велике або гідне згадки? – Ні, – говорив він, – Трістрам! – Це річ неможлива.

Так що ж могло перешкодити моєму батькові написати книгу та оприлюднити цю свою ідею? Мало користі для тонкого спекулятивного розуму залишатися наодинці зі своїми думками, – йому неодмінно потрібно дати їм вихід. – Якраз це і зробив мій батько: – в шістнадцятому році, тобто за двароки до мого народження, він засів за дисертацію, присвячену слову Трістрам, – у якій з великою прямотою та скромністю викладав мотиви своєї граничної відрази до цього імені.

Зіставивши цю розповідь із титульним аркушем моєї книги, – прихильний читач хіба не пожаліє від душі мого батька? – Бачити методичного й добромисного джентльмена, що дотримується старанно хоча і дивних, – проте ж нешкідливих поглядів, – такою жалюгідною іграшкою ворожих сил; – побачити його на арені поверженим серед усіх його тлумачень, систем і бажань, перекинутих і розладнаних, – спостерігати, як події увесь час обертаються проти нього, – і притому таким рішучим і жорстоким чином, начебто вони були навмисно задумані та спрямовані проти нього, щоб поглумитися над його умоглядами! – Словом, бачити, як така людина на схилі віку, погано пристосована до знегод, десять разів на день терпить муку, – десять разів на день називає довгождане дитя своє ім’ям Трістрам! – Сумні два склади! Вони звучали для його слуху в унісон із простаком і будь-яким іншим лайливим словом. – Присягаюся його прахом, – якщо дух злості знаходив коли-небудь задоволення в тому, щоб розладнувати плани смертних, – так саме в цьому випадку; – і коли б не та обставина, що мені необхідно народитися, перш ніж бути охрещеним, то я цю ж хвилину розповів би читачеві, як це сталося.

Розділ XX

– Як могли ви, мадам, бути настільки неуважні, читаючи останній розділ? Я вам сказав у ньому, що моя мати не була папісткою.[51] – Папісткою! Ви мені не говорили нічого подібного, сер. – Мадам, дозвольте мені повторити ще раз, що я це сказав настільки ясно, наскільки можна сказати таку річ за допомогою недвозначних слів. – У такому разі, сер, я, ймовірно, пропустила сторінку. – Ні, мадам, – ви не пропустили жодного слова. – Значить, я проспала, сер. – Моє самолюбство, мадам, не може надати вам цю лазівку. – У такому разі, оголошую, що я зовсім нічого не розумію в цій справі. – Якраз це я і ставлю вам у провину і в покарання вимагаю, щоб ви зараз же повернулися назад, тобто, дійшовши до найближчої точки, перечитали ввесь розділ заново.

Я призначив цій пані таке покарання не з капризу або жорстокості, а з найкращих намірів, і тому не вибачатимуся перед нею, коли вона закінчить читання. – Потрібно боротися з поганою звичкою, властивою тисячам людей, окрім цієї пані, – читати, не думаючи, сторінку за сторінкою, більше цікавлячись пригодами, ніж прагнучи почерпнути ерудицію та знання, які неодмінно має дати книга такого розмаху, якщо її прочитати як слід. – Розум потрібно привчити серйозно розмірковувати під час читання й робити цікаві висновки із прочитаного; саме через цю звичку Пліній Молодший[52] стверджує, що «ніколи йому не доводилося читати настільки погану книгу, щоб він не витягнув із неї якої-небудь користі». Історії Греції та Риму, прочитані без належної серйозності й уваги, – принесуть, я стверджую, менше користі, ніж історія «Паризма» і «Паризмена»[53] чи «Сімох англійських героїв», прочитані вдумливо.

– Але тут з’являється моя люб’язна пані. – Що ж, перечитали ви ще раз цей розділ, як я вас просив? – Перечитали; і при цьому вторинному читанні ви не виявили місця, що допускає такий висновок? – Жодного схожого слова! – У такому разі, мадам, звольте гарненько розміркувати над передостаннім рядком цього розділу, де я беру на себе сміливість сказати: «Мені необхідно народитися, перш ніж бути охрещеним». Якби моя мати була папісткою, мадам, у цій умові не було б ніякої потреби.[54]

Жахливе нещастя для моєї книги, а ще більше для літературного світу взагалі, перед горем якого тьмяніє моє власне горе, – що цей паскудненький свербіж за новими відчуттями в усіх галузях так глибоко впровадився в наші звички та звичаї, – і ми настільки заклопотані тим, аби трохи краще задовольнити цю нашу ненаситну жадібність, – що знаходимо смак тільки в найгрубіших і найчуттєвіших частинах літературного твору; – тонкі натяки та хитромудрі наукові повідомлення