Читати книгу - "Східний синдром"

Цієї миті Макс почувався так, наче по ньому, живому, проїхався дорожній коток. І ось він — живий, але розчавлений — лежить, закатаний в асфальт, усе бачить і чує, але зробити геть нічого не може, бо все тіло його перетворилось на кров’янисте желе, не поворухнути ані рукою, ані ногою і вже не врятуватись. Відчуття безвиході затопило його.

— Ну має ж бути якийсь вихід! — гримнув кулаком по столі. — Можна найняти доглядальницю, а самій продовжувати працювати, гроші ж все одно потрібні.

— Найняла. Але одна доглядальниця з двома не впорається. Та й навіть якщо їх буде двоє, а я буду далеко — у Стамбулі чи деінде — лише відсилати гроші, це матиме такий вигляд, немовби я відкуповуюсь від батьків, покинувши їх, розумієш? Хоча рік тому я б так і зробила, але зараз… Я бачила твої очі на похороні батька й зрозуміла, як це страшно — втрачати, не маючи можливості попрощатися… Я не хочу, щоб вони померли, думаючи, що нікому не потрібні! Поки в мене вистачає заощаджень, а там… Подивимось.

Максим не хотів розуміти. Він знав лиш єдине — що не може залишитися без Олі, на яку так довго чекав, навіть якщо на них зваляться всі нещастя світу.

— Ти впевнена, що хочеш залишитися тут? — перепитав.

Змаліла, зіщулилась, зітхнула перед найважчим вибором свого недовгого життя.

— Упевнена. Пробач…

— Тоді я повертаюсь до тебе, — відповів рішуче, притиснув до себе за шию, майже душачи.

— Максе, не дурій… — спробувала запротестувати, але вийшло непереконливо. Її здивування й радість відчувалися тілом.

— Поживемо поки тут, а далі буде видно, — обіймаючи кохану, Макс уже обдумував варіанти зміненого майбутнього.

  ***

На звільнення, завершення всіх справ у Стамбулі та переїзд знадобилось ще півроку. Максим відмовився працювати дистанційно на своїх турецьких роботодавців — хотів започаткувати власний бізнес. Усіх це влаштовувало, і єдиний, хто був проти, — його мати. Вона категорично відмовилася сприймати той факт, що заради якоїсь дівки — хай і красивої, доброї та розумної — її син сам зачиняє перед собою двері до мрії та вішає на них важезний замок. Оля стала для неї уособленням усіх нещасть і невдач. Їхні стосунки, такі теплі та душевні попервах, стали холодними, немов вода в Північному Льодовитому океані, і загрожували взагалі обірватися, тримаючись лише на тоненькій ниточці любові до Макса.

Остаточно повернувшись на Донбас, Максим одразу купив квартиру в новобудові, яку звели недалеко від «хрущовки», де мешкали Олині батьки. Поки він займався відкриттям власної невеличкої IT-фірмочки, Оля з ентузіазмом взялася облаштовувати їхнє любовне гніздечко. З головою пірнувши в забуту українську реальність — з хабарами, купою довідок і втраченого в чиновницьких коридорах часу, Макс зовсім забув про своє рішення зробити коханій пропозицію. Якось не до того було. Її хворі батьки, нова квартира, проблеми з фірмою, нескінченні сварки з матір’ю по телефону — з цього складався кожен його день. Зате завжди поряд, і вдень, і вночі, була Оля. Від часу, як Макс знову став поруч із нею, вона випромінювала щастя. Наче зайчик із рек­лами батарейок, вона невтомно бігала весь день, а вночі так само невтомно з ним кохалася. Іноді, змучений важким днем і важкими людьми, він навіть думав із легким роздратуванням, чому в неї ніколи не болить голова. Але Оля була такою рідною, теплою і пристрасною, що роздратування швидко минало, поступаючись хвилі любові, яка, мов масштабна пожежа, спалювала в собі всі інші почуття.

Кінець 2013 року Максим і Оля зустрічали в Парижі. Десь там в Україні залишилися її немічні батьки з двома доглядальницями, сімейний бізнес, який давав непогані прибутки, його мати, яка потроху змирилася з вибором сина. Десь там в Україні клекотів незрозумілий їм Майдан. А тут із вікна готелю світилася Ейфелева вежа, а прогулянки Єлисейськими Полями були такими довгими, як полярні ночі. Чи не вперше за останні роки Макс із Олею належали тільки одне одному. На цілих два тижні. Після новорічної французької столиці їх чекав вогкий холодний Марсель, рожево-кам’яна Тулуза, курортно-тусовкова Ніцца та п’янке Бордо.

Наче підлітки, що втекли з уроків, вони цілими днями блукали Парижем. Саме для них він миготів мільйонами святкових вогнів, пахнув кавою й круасанами із сотень кафе, продавав кольорові магнітики на пам’ять, грав на саксофоні вуличного музики. Вони знову весь час трималися за руки, наче зустрілись тільки тиждень тому і якраз переживали той ніжний період, коли найбільшою насолодою був дотик не губ, а рук.

— А знаєш, я не жалкую, що ми з тобою повернулися до України. Звідти решта світу бачиться яскравіше. — Оля в білосніжному махровому халаті вдивлялася через вікно на ілюміновану Ейфелеву вежу з келихом червоного сухого в руці.

У кімнаті лежала напівтемрява, і відблиски яскравих вуличних вогнів м’яко підсвічували її обличчя. Макс милувався нею, сидячи в кріслі зі своїм келихом. Оля була прекрас­на. Від маківки, на якій, наче маленькі антенки, електризувались короткі волосинки, до пальців босих ніг із незмінно червоним педикюром. Від носика, по-дитячому смішно задертого вгору, до гострих, як у підлітка, колін. Уся вона належала йому. Максим без поспіху допив вино й дістав із кишені халата маленьку червону коробочку. Його фантазія могла підказати сотні місць, де пропозицію руки й серця можна було б зробити більш романтично й нетривіально, але він обрав Париж, той банальний Париж, який вони обоє колись бачили нарізно й це вперше — разом. Тихо, немов кіт, підійшов ззаду, обійняв за талію, поцілував у шию під волоссям.

— Виходь за мене, — підніс розкриту коробочку на рівень її очей.

— Ну нарешті. — Оля розвернулась і сховала обличчя в нього на плечі, в складках махрової тканини. — Доче­калась.

  ***

Весілля планували на серпень 2014-го. Але після повернення в Донецьк Максим зрозумів, що в місті щось назріває. Столиця Донбасу стала схожа на дикобраза, готового будь-якої миті вишкіритися й наїжачитися голками.

Макс так і не полюбив Донецьк. Місто не стало йому рідним, він більше почувався резидентом у Парижі, Барселоні чи Стамбулі, але за час, прожитий у цьому місті разом з Олею, йому було тут досить спокійно й комфортно. Але в січні 2014-го відчуття комфорту та безпеки зникли, натомість прийшли тривога й неспокій.

Біля пам’ятника Шевченку збиралися якісь люди, махали жовто-блакитними прапорами. Слідом за тими, хто стояв під Шевченком, прийшли й інші — з георгіївськими стрічками. Їх було набагато більше, вони були агресивні та рішучі. Макс тепер старався шукати інші шляхи, якщо в справах йому доводилось їхати через місце зіткнення цих протилежних світоглядів. Хоча безтурботна від щастя Оля готувалася до весілля й вірила, що все скоро заспокоїться, він знову задумався про еміграцію. Картав себе, що не почав готуватися до неї раніше. Розслабився, дурень, думав, і тут можна жити по-людськи. А тепер… Що тепер? Батьків Оля покинути тут нізащо