Читати книгу - "Батько мого друга, Джулія Ромуш"

Ще більше мене з рівноваги виводить його наступний вчинок. Чоловік повільно нахиляється і підбирає м'яч, потім довго розглядає його і переводить погляд на мене. У цьому погляді читається явна насмішка.

- І що це таке? - Його губи скривилися в подобі посмішки.

- Це подарунок Вашому синові на день народження.

- Футбольний м'яч? - Він нібито не вірить тому, що бачить на власні очі.

- Так, на ньому стоять підписи всіх гравців його улюбленої команди. - Чомусь я починаю виправдовуватися. Адже в очах цього чоловіка бачу те, наскільки він вважає мій подарунок нікчемним, - я впевнена, що йому сподобається.

- Йому, може, і сподобається такий примітив, тому що ти приручила його так, що він у тебе ледве не з долоньки їсть, - чоловік пропалював мене поглядом, потім його риси обличчя різко загострюються і він напружується.

І тільки через кілька секунд я розумію те, що він збирається зробити. Артем заносить руку вгору і різким рухом кидає м'яч в сторону так, що він відлітає від стіни та вистрибує в коридор. Подальша доля його мені невідома. Я тільки чую, як він скаче вниз по сходах.

Як тільки я збираюся побігти за ним слідом, чоловік хапає мене за руку і смикає на себе. Перелякана таким натиском, я відплигую від нього як від вогню, і він подається слідом. В наступний момент я розумію, що ми обидва стоїмо біля стіни, оскільки мені бігти більше нікуди. Та й Артем не поспішає мене відпускати.

Я завмираю від переляку настільки, що в голову не приходить жодної нормальної думки, тільки його голос висмикує мене з цього стану.

- Ну ось особисто мені не подобається, що ти все більше і більше стала тинятися в моєму домі, немов миша бігаєш по кутах і сунеш ніс не у свої справи.

- Нічого подібного я не роблю. Через Вас взагалі намагаюся з'являтися тут якомога рідше, - на що Артем тільки зневажливо посміхається, - Тимур умовив  мене прийти сьогодні й допомогти йому з організацією, поки він на тренуванні ...

- Вважаєш, що така важлива для нього, що можеш приходити сюди коли захочеш і не питати мого дозволу? Давати вказівки прислузі? Тим більше щодо свята мого сина?

- Але він сам попросив. Сказав, що Вас не буде ...

- Ах, не буде. Звичайно, тоді це суттєво змінює справу! - Чоловік відкрито наді мною знущався. - Він з тобою пограє, і кине відразу, як йому набридне, - чоловік, не соромлячись, змалював мені майбутні перспективи.

- Ви так впевнені? Невже навчився "цьому" у Вас? Гроші теж пропонувати будете?

Напевно, останнє питати вже не варто було. Я хотіла вколоти чоловіка тицьнувши пальцем в його цинічність, але зараз в його очах лише виставила себе корисливою. Він же будь-яку ситуацію трактував собі на користь.

Ось і зараз, чим не привід звинуватити мене в меркантильності. На жаль, я спочатку сказала, а тільки потім подумала. І свої слова забрати вже назад не було можливості.

- Гроші? А тобі потрібні гроші? - Як я і передбачала, розмова почала рухатися саме в тому річищі, - так от значить яка справжня причина твоїх відносин з моїм сином?

Це хоч і звучало як питання, але насправді питанням не було. Чоловік щось собі надумав і вже це просто стверджував.

На подібне звинувачення, кинуте в мою адресу, я навіть не вважала за потрібне відповідати. Все одно не повірить, так навіщо мені розпинатися?

Просто стояла і чекала поки він мене відпустить, але чоловік не відпускав. Коли я заглянула в його очі, зрозуміла, що навпаки, він все більше і більше розпалився. Він готовий був ось-ось зірватися. Зірватися на мені.