Читати книгу - "Темні таємниці"

– Ви б хотіли завагітніти від мужика, який розтинає трупи щодня й від якого пахне моргом? – парирував Штефан.

– Не про мене йдеться, – і ляпнула навіщось: – Усі професії потрібні.

– Ага, дуже цікава робота – порпатися у мертвих тілах, – він легко відсторонив її руку з телефоном. – Чесно кажучи, не маю батьківського інстинкту. Але розумію, що ви зараз відчуваєте. Та все одно, – глянув на мовчазного Чотаря, – навряд чи зможу бути аж так корисним вам у пошуках.

Ольга поклала телефон на стіл.

– Я була тут із батьками Євгена. Та спілкувалися з ними ви. Мусили назвати причину смерті.

– Це важливо?

– Якщо мій товариш хоче знати – мабуть. Він колись розслідував убивства, йому видніше.

– Так, – мовив Штефан глухо після короткої паузи, дивлячись уже повз Ольгу й Чотаря, у вікно навпроти. – Я робив розтин. Та батьки хлопця не питали, від чого той помер.

Тепер Вадим вирішив: настав час втручатися.

– Стоп-стоп, – він трохи присунувся вперед. – Бути не може. Їх що, не цікавили причини?

– Уяви собі! – патологоанатом виклично випнув підборіддя. – Вони просто хотіли забрати синове тіло й ні про що більше не думали. Сам здивувався. Утім, знання не поверне йому життя.

Ольга тихо плеснула в долоні.

– Точно, – повернулася всім корпусом до Чотаря, очі знову блиснули, тепер трохи інакше, та все одно азартно. – Я тісно спілкувалася з парочкою Заплав три доби. Мені щиро шкода, вони втратили єдиного сина. Та подібна поведінка цілком у їхньому стилі. Не дивуюся, чесне слово.

– Гаразд, – мовив Вадим твердо. – Деморалізованих горем батьків не цікавить причина синової смерті. Їх підкосив сам факт. Тільки ж юнак не від серцевого нападу помер. Ти профі, Штефане Юрійовичу. Кажи.

– Я не мушу тобі звітувати.

– А кому?

– Цитьте! – Ольга стала між чоловіками, знову глянула на коротуна. – Якщо приватна інформація чогось коштує…

– О, ще хабарем спокушайте! – пирхнув Штефан. – Звісно, коштує. Коли вже для вас як матері це важливо – хай, скажу. Ціна така: нікому ні пари з вуст. Я вам нічого не говорив. Нехай вас навіть ріжуть, ви мене не здаєте.

– Цікаво, хто нас різатиме…

– Я фігурально, – кинув патологоанатом.

– Він фігурально, – повторила Ольга.

– Нехай, – Чотар покірно розвів руками. – Не знаю, хто може питати нас про це. Та клянуся: швидше язика собі відкушу й проковтну.

– Не блазнюй, не смішно, – буркнув Штефан.

– Я вас прошу, я вас молю! – в очах Ольги сльози.

Коротун зітхнув.

– От що з вами робити… Женю Заплаву спершу накачали сильним снодійним. Щось із барбітуратів, доза і коняку покладе. Точніше не скажу, у мене обладнання не вистачає, та й не роблять у Шацьку подібних аналізів. Треба – в область направляють.

Ольга і Чотар перезирнулися.

– Спершу накачали. Кінська доза. А потім? – спитав Вадим. – Укололи якусь гидоту. На шиї цятка від голки. Поруч зі слідами від зубів. Помер, не приходячи до тями. Як опинився на тій дорозі – чорт його знає. І все, у мене перерва закінчилася.

Ігноруючи простягнуту Чотарем руку, Штефан повернувся й посунув до виходу. Та враз завмер, розвернувся, ступив блиснули назад. Тепер уже сам подав руку, а як потиснув – потягнув Вадима ближче.

– Ще щось скажу. Не хотів, тобі не хотів. Її, – кивок на Ольгу, – справді шкода. Навіть трупорізи мають серце. І страшилок не люблю.

– Ну?

– Бублики гну, – від Штефана враз війнуло спітнілим тілом. – Про сліди на шиї, оті казочки про упирів. Слини там не помітив. Жодних решток. Навмисне час на це витратив, цікаво ж бо… Далі сам мізкуй, грамотний.

Сказав – і тепер уже пішов остаточно.

5

До замовлених страв вони не доторкнулися.

Чотар попросив загорнути з собою. Ольга розплатилася, хоч він спробував заперечувати. Повернулися в готель і, не змовляючись, зайшли до неї в кімнату. Там вона поклала пластикові контейнери в маленький холодильник, ввімкнула кондиціонер, хоч у Шацьку спека чомусь не так відчувалася.

Не зважаючи на правила пристойності, завалилася на ліжко, закинувши взуті ноги на бильце. Чотар присів на краєчок стільця, побарабанив пальцями по столу.

– Дозволите закурити? Вуха пухнуть, – спитала вона.

– Ви у себе в кімнаті, – почула у відповідь.

– Але ж ви не бавитесь.

– Колись смалив, казав же. Не заважає.

– Тоді подайте сумочку, якщо не складно.

Вадим виконав прохання, й Ольга озброїлася рятівними цигарками. Виробила власне правило: курити в будь-якій незрозумілій ситуації. Під попіл пристосувала скручену паперову серветку, хоч кругла попільниця стояла на столі. Чотар хотів дати і її, та передумав – хай буде, як жінці зручно. Після третьої затяжки вона промовила, дивлячись у стелю:

– Чесно, не люблю детективів. Не читала ніколи, не дивилася. Брехня там усе.

– Мабуть. До чого тут…

– Бо більшість має уявлення про вашу роботу лише з таких джерел.

– Моя робота – рибою торгувати. Самі бачили. Я маю пенсію з інвалідності.

– Киньте, – зітхнула вона. – Чудово розумієте, що маю на увазі.

– Поясніть. Я ж так само детективів не читаю.

Ольга з підкресленою старанністю збила попіл із цигарки об м’яку серветку.

– Що означає слина?

– Тобто, її відсутність?

– Хай так.

– Для цього не треба спеціальних знань. Дивіться.

Чотар розкрив рота, поклав туди вказівний палець, легенько стиснув щелепи. Потім витяг, показав Ользі вкушене місце.

– У роті живої істоти завжди збирається слина. Медичний факт. Якщо істота, людина чи тварина, щось або когось кусає, на місці прикусу лишаються виділення. Зберігаються, навіть коли засихають. Якщо хочете, це ще й біологічний матеріал. Патологоанатом Штефан Попеляк пояснив: на місці укусу на шиї мертвого приятеля вашої Яни жодних виділень не виявлено.

– Тобто, його кусала нежива істота?

– Є різні способи лишити на тілі подібні сліди, – відповідь прозвучала розмито. – Мене зараз більше цікавить, навіщо ці відбитки закарбували на плоті.

– А хто – не цікавить?

– Звичайно. Але, Ольго, це наступне питання. Ми тепер напевне знаємо: Євгена вбили, тіло поклали на ту лиховісну дорогу. Хто знайшов? Питання. Мотив для вбивства? Мабуть, ще важливіше питання. Наріжне, основне. І, зверніть увагу, барбітурати вкупі з отрутою – земне, реалістичне пояснення наглої смерті. Яке, однак, не перекреслює тутешніх забобонів про упирів і прокляту дорогу.

– Вам доведеться все розжовувати, – зізналася Ольга. – Каша в голові, уперше за багато років не можу зібрати думки докупи.

– Буває, – кивнув Вадим, витягуючи скалічену ногу. –