Читати книгу - "Безчестя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Посмішка не сходить з дівочого обличчя.
— То ви робитимете так і надалі?
— Не думаю, що мені випаде нагода.
— А якби випала?
— Це питання не має нічого спільного з реальністю.
Вона хоче від нього більше, більше слів, аби набити шлунок своїй маленькій машинці, але ще не придумала, як витягти з нього чергову необачну фразу.
— Що зробив із ним досвід? — Чує він, як хтось цікавиться пошепки.
— Збагатив.
Хихотіння.
— Запитай, чи вибачився він, — кричить хтось дівчині.
— Я вже запитала.
Сповіді, вибачення: чому люди такі спраглі до приниження? Западає тиша. Вони стискають навколо нього кільце, наче мисливці, котрі загнали химерного звіра й тепер не знають, як його прикінчити.
Наступного дня в студентській газеті з’являється фотографія із підписом «І хто тепер бовдур?». На фото він закочує до неба очі й тягне вперед руку, наче хоче схопити камеру. Поза сама по собі сміховинна, але родзинкою видовища став перевернутий сміттєвий кошик, що якийсь молодик, широко вишкірившись, тримає в нього над головою. Перспектива зіграла злий жарт: здається, наче кошик настромлений на голову, як блазнівський ковпак. На що можна розраховувати після такого кадру?
«Комісія приховує свій вердикт», — повідомляє заголовок. «Дисциплінарна комісія з розслідування звинувачень професора комунікації Лур’є в домаганні й службових злочинах вчора не повідомила ані слова про свій вердикт. Голова Манас Матабан сказав лише, що отриману інформацію передадуть ректорові й далі діятиме він.
В усній суперечці з представницею WAR Лур’є (53) після слухання повідомив, що вважає, що досвід стосунків зі студентками його “збагатив”.
Скандал вибухнув після того, як студентки пожалілися на дії свого викладача, Лур’є, спеціаліста з романтичної поезії».
Матабан телефонує йому додому.
— Комісія передала свої рекомендації, Девіде, і ректор попросив мене востаннє звернутися до вас. Він каже, що готовий відмовитися від найсуворішого покарання, за умови, що ви зробите задовільну і з нашої, і з вашої точки зору особисту заяву.
— Манасе, ми вже обговорили це. Я…
— Заждіть. Вислухайте мене. Переді мною лежить чернетка заяви, котра б задовольнила наші вимоги. Вона досить коротка. Можна прочитати її вам?
— Читайте.
Матабан читає вголос:
— «Я беззастережно визнаю серйозність жорстокого поводження з людськими правами позивачки та зловживання владою, покладеною на мене Університетом. Щиро прошу вибачення в обох сторін і погоджуся на будь-яке призначене мені відповідне покарання».
— «Будь-яке відповідне покарання»? Що це означає?
— Як я розумію, вас не звільнять. Швидше за все, попросять піти у відпустку. Чи повернетеся ви згодом до викладацької діяльності, залежатиме від вас і від рішення вашого декана та завідувача кафедри.
— Оце й усе? Комплексна угода?
— Я так розумію. Якщо ви продемонструєте готовність підписати цю заяву, яка матиме статус клопотання про пом’якшення покарання, ректор буде готовий прийняти її в такому ж дусі.
— Якому ще дусі?
— У дусі каяття.
— Манасе, ми вже говорили про каяття вчора. Я сказав вам те, що думаю. Я не каятимусь. Я став перед офіційно встановленим судом, представником закону. І перед цим мирським судом я визнав свою провину, зробив мирську заяву. Цієї заяви мало б вистачити. Каяття тут ні в тин, ні в ворота. Воно належить іншому світові, всесвітові інших висловлювань.
— Девіде, ви плутаєте поняття. Ми не доручаємо вам розкаюватися. Ваша душа — темний ліс для нас, як членів того, що ви називаєте офіційним судом, а не товариством. Ми лише просимо вас зробити заяву.
— Мене просять вибачитися, навіть якщо це буде нещиро?
— Критерієм буде не ваша щирість. Це, як я вже сказав, залишиться на вашій совісті. Критерієм буде те, чи готові ви визнати свою провину публічно й зробити кроки, які виправлять ситуацію.
— Отепер ми вже й справді товчемо воду в ступі. Ви звинуватили мене, я визнав свою провину. Оце й усе, що вам від мене потрібно.
— Ні. Нам потрібно більше. Не набагато, але більше. І сподіваюся, ви погодитеся дати нам це.
— Пробачте, але я не можу.
— Девіде, я не можу й надалі захищати вас від самого себе. Я вже стомився, як і решта комісії. Вам потрібен час, аби подумати?
— Ні.
— Чудово. Тоді можу сказати лише, що скоро ви отримаєте звістку від ректора.
Сім
Якщо вирішив податися геть, мало що може його зупинити. Він спустошує холодильник, замикає будинок і вже опівдні їде по шосе. Зупинка в Оудсгорні, виїзд звідти щойно зазоріло, і ще до десятої години він наближається до місця призначення — містечка Салем на шляху між Ґрехемстауном і Кентоном у Східній Капській провінції.
Невеличка доньчина ферма розташовується в кінці звивистої ґрунтової дороги за кілька кілометрів від міста: п’ять гектарів землі, призначеної здебільшого для оранки, вітряний насос, стайні, надвірні будівлі й невисокий, розтягнутий, пофарбований у жовтий колір будиночок з дахом з оцинкованого заліза і критою верандою. Передня межа позначена дротяною огорожею і заростями красолі та герані; більше попереду немає нічого, крім порохів і гравію.
На під’їзній доріжці стоїть старенький «фольксваґен-комбі»; Лур’є зупиняється позаду. Із затінку веранди на сонце виходить Люсі. Спочатку він не впізнає її. Минув рік, і вона погладшала. Її стегна і груди тепер стали (він шукає доречне слово) пишними. Вона для зручності роззулася й підходить, аби привітатися, широко розводить руки, обіймає його й цілує в щоку.
«Яка гарна дівчина, — думає він, обіймаючи її. — Яка приємна гостинність наприкінці довгого шляху!»
Великий, темний будинок, у якому прохолодно навіть опівдні, збудували ще в час, коли родини були великими, а гості приїжджали у фургонах. Шість років тому Люсі оселилася тут у складі комуни — молодіжної компанії, яка продавала шкіряні вироби й висушену на сонці кераміку у Ґрехемстауні та вирощувала між стеблами маїсу індійські коноплі. Коли комуна розпалася, її залишки перебралися до Нью-Бетесди, а Люсі залишилася на фермі разом зі своєю подругою Гелен. Вона розповідала, що закохалася в цю місцину й вирішила перетворити її на справжню ферму. Він допоміг їй придбати обійстя. І ось тепер вона тут у квітчастій сукні, з босими ногами і таке інше, у будинку, що повниться ароматами випічки; вона більше не дитина, котра грається у ферму, а солідна селянка, boervrou[31].
— Я віддам тобі кімнату Гелен, — каже вона. — Зранку там світить сонце. Ти й гадки не маєш, які цієї зими холодні ранки.
— Як справи в Гелен? — цікавиться він.
Гелен — кремезна, сумна на вигляд жінка з низьким голосом і поганою шкірою, старша за Люсі. Він ніколи не міг збагнути, що донька знайшла в ній; у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.