Читати книгу - "Вітер у вербах, Кеннет Грем"

— Сидіть, сидіть, не вставайте, — мовив Ондатр поблажливо, — їжте свою кашу. Ви звідки, молоді люди? Не інакше, як заблукали у снігу, так?

— Так, сер, саме так, — ввічливо відказав старший з їжачків. — От я й малий Біллі, ми шукали дорогу до школи… Яка б погода не стояла надворі, мама ніколи не дозволяє нам пропускати уроки… Ну й звісно ж, сер, ми заблукали, а Біллі тут ще перелякався, взяв та й заплакав, страшко малий. І тут ми надибали двері містера Борсука й наважилися постукати, сер, бо ж містер Борсук, це всякий знає, всім добрякам добряк…

— Розумію, — мугикнув Ондатр, відрізаючи собі від шинки пару скибочок, а Кріт тим часом поклав у каструльку кілька яєць. — Яка погода надворі? І не треба раз за разом вставляти “сер”, — додав він.

— Ой, погода просто жахлива, сер, снігу страх скільки! — відповів їжачок. — Сьогодні нам із вами на вулиці робити нічого.

— А де містер Борсук? — запитав Кріт, тримаючи над вогнем кавник.

— Господар пішли до себе в кабінет, сер, — відповів їжачок, — і ще вони казали, що весь ранок будуть страшенно зайняті, і, що б там не сталося, щоб ніхто їх не тривожив.

Мабуть, немає потреби казати, що всі присутні чудово зрозуміли, що це означає. Як уже було сказано, коли шість місяців на рік живеш у шаленому ритмі, то решту шість, можна сказати, спиш, і не станеш же ти раз по разу перепрошувати за свою дрімливість, коли до тебе хтось прийшов або коли у тебе повно справ. Весь час вибачатися — справа нудна. Кріт із Ондатром чудово розуміли, що Борсук, добре поснідавши, усамітнився в кабінеті, прилаштувався в одному кріслі, ноги поклав на інше, накинув на очі червону ситцеву хустинку й віддався звичній для цієї пори року “справі”.

Гучно задзеленчав дзвоник при вході, й Ондатр, який, перемастившись маслом, готував собі грінку, послав Біллі, меншого їжачка, поглянути, хто прийшов. У передпокої хтось довго тупав, а коли Біллі повернувся, за ним ішов Видра, який відразу ж накинувся на Ондатра з обіймами та сердечними вітаннями.

— Таж тихіше ти! — прошамкав Ондатр із повним ротом.

— Ну, як я й казав — ось вони, рідненькі, — весело вигукнув Видра. — Приходжу я вранці на річку, а там усі метушаться, мов підпалені. Ондатра, бачте, цілу ніч не було вдома — і Кріт кудись запропастився — не інакше, кажуть, сталася біда. А тут ще й сліди ваші, як на лихо, снігом замело. Але ж я знаю, якщо хто влипне у халепу, найрадше він іде до Борсука, або ж Борсук про нього щось дізнається, і я відразу взяв та пішов сюди, по снігу, через Дикий Пралісі О, яка це насолода — ступати по снігу і бачити між чорними деревами багряне вранішнє сонце! Уявіть, ви йдете, навколо тиша, і раптом — бух! — із гілки звалюється ціла кучугура снігу, а ти підстрибуєш від несподіванки і думаєш, куди б його подітися. За ніч на рівному місці виросли снігові замки, снігові печери, мости зі снігу, тераси, вали… Так і хочеться забути про все на світі й годинами бавитися з ними. То тут, то там — понівечене купами снігу гілля, по якому вистрибують малинівки, як завжди жваво, гінко, неначе це вони його потрощили. А вгорі, у високому сірому небі, потягся нерівний клин диких гусей, над деревами закружляли кілька граків, зробили пару кіл та полетіли до себе додому. І ні душі навколо: нема з ким словом перекинутися, спитати, що нового. Десь на половині шляху зустрівся мені кролик, він сидів на пеньку і чистив лапками свою нехитру мордочку. А скільки я страху нагнав на нього, коли підкрався ззаду непомітно і поклав йому на плече важку лапу! Щоб витягнути з боягуза хоч кілька слів, довелося пару разів стукнути його по голові. Врешті він розповів мені, що минулої ночі хтось із вухастої братії бачив у лісі Крота. Кролик розказав, що в норах теревенили про Кротові негаразди, про те, як він заблукав у Дикому Пралісі, а “вони” вискакували з нір, бігли за Кротом та зводили його на манівці. “І ви нічого не зробили? — питаю в нього. — Ну, з розумом у вас не густо, це правда, але ж вас сотні та сотні, усі вгодовані, гладкі та здорові нівроку, і ваших нірок тут сила-силенна. Невже не могли прихистити його в себе, щоб він тут не блудив і не лякався? Невже не могли хоча б запропонувати дах над головою?” А він мені й каже: “Нас це не обходить. Чому це ми мали щось робити?” Ну, я ще раз його стукнув і дав спокій. Бо що з такого візьмеш? Хай там як, я щось таки вже знав, а якби мені зустрілися ще ті “вони”, я знав би ще більше, а може, і провчив би їх.

— І ти… зовсім… не боявся? — запитав Кріт, і всі вчорашні страхи ожили при згадці про Дикий Праліс.

— Боявся? — засміявся Видра, блиснувши великими білими зубами. — Нехай боїться той, хто схоче заподіяти мені щось лихе. Слухай, Кроте, будь другом, підсмаж мені шинки. Я такий голоднючий, а ще треба з Ондатром поговорити. Сто літ його не бачив.

Кріт, добра душа, відкраяв кілька скибок шинки та послав їжачків підсмажити їх на вогні, а сам повернувся до сніданку. Видра ж з Ондатром, зійшовшись майже лоб у лоб, захоплено гомоніли про якісь свої річкові справи, а що цих справ завжди багато, то й розмові тій не було кінця-краю, як не буває кінця-краю мінливому плинові річкових вод.

Вони спорожнили одну тарілку шинки та вже послали по іншу, коли до кухні, позіхаючи та потираючи сонні очі, увійшов Борсук. Спокійно, просто, як завжди, він привітався з усіма присутніми, не обминувши увагою нікого і в кожного щось запитавши.

— По-моєму, скоро обід, — сказав він, звертаючись до Видри, — може, залишишся, складеш нам компанію? Сьогодні така холоднеча, та й ти, мабуть, помираєш від голоду.

— Залишуся із задоволенням! — відповів Видра і підморгнув Кротові. — Як побачу цих молоденьких ненажер, що наминають смажену шинку, то просто помираю з голоду.

Їжачки, які вже виголодніли після вівсянки та біганини з шинкою, боязко глянули на містера Борсука, але нічого не сказали.

— Ну, молодь, мені здається, вам час рушати додому, до матінки, — лагідно промовив Борсук. — Я когось пошлю, нехай