Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— Ах, майстре-магу Фірніете, тато вважає, що мені треба займатися чимось корисним, наприклад, супроводжувати гостей у дім та розважати їх до його появи. Це краще, ніж якби я страждав від безділля і внаслідок цього шукав пригод на свою… голову.

— Розумно, — погодився Фірніет.

Феліція дивилася на молодого принца з усмішкою. Він виглядав гідною молодою людиною, освіченим і вихованим, але в його очах виблискували задерикуваті вогники, які говорили про те, що хлопець той ще бешкетник. Схоже, він бавився, одягнувши на себе маску величного принца.

— Ви ж добре знали мого покійного дядька, так? — принц засипав своїх гостей запитаннями, проводжаючи до палацу. Навколо нього розкинувся величний сад з соснами, ялинами, дубами та кленами, який більше скидався на маленький ліс і без проводжника справді можна було заблукати.

— Так. Я мав честь у нього навчатися, коли був вашого віку.

— Він справді був неперевершений і мав велику популярність у жінок?

— О так, він міг звести з розуму будь-яку, — засміявся Фірніет. — Навіть самій темній принцесі. Ось тільки любив він завжди одну і кордонів з доброї волі не переходив.

— Ах, мені б його чарівність!.. Жаль, у мене не такі проникливі очі, як у дядька. Сині — вони такі загадкові, а в мене лише блакитні, — хлопчик сумно зітхнув. Схоже, його справді засмучували власні очі.

— Блакитноокий блондин — це гарно, — підбадьорила хлопця Феліція. — Ви чарівні, принце Еділане.

— Ви зачаровані мною, леді? — принц грайливо підморгнув Феліції.

— Юний принце, ця леді для вас застара буде, — осадив хлопця Фірніет. — А ще вона моя.

— По-моєму, це ви старуваті для неї, — засміявся принц і, відчинивши перед ними двері палацу, поспішив увійти всередину.

— Зухвалий юнак, далеко піде, — замість розсердитися, Фірніет навпаки розвеселився. Повернувшись до принца, він спитав: — Куди нам далі?

— До кабінету. Тато чекає на вас там. Слідуйте за мною.

Принц Еділан провів їх до кабінету свого батька і, постукавши, увійшов першим.

— Гості прибули, любий батьку! — принц награно вклонився і пропустив гостей до кабінету короля Евікура Сетірама.

— Закінчуйте блазнювати, Еділане, — король Евікур насупився, але на губах його грала усмішка. — Краще попроси слуг подати нам чаю.

Принц кивнув і миттю зник, зачинивши за собою двері. Евікур Сетірам підійшов до своїх гостей і, привітавши, вказав на крісла.

— Що ж, розташовуйтесь. Зараз нам подадуть чай з пирогом, а поки що викладайте з чим прийшли. Імператор мене заінтригував.

Влаштувавшись зручніше у кріслі, Фірніет розповів про причину свого візиту — інтерес до сплячої сили поглинання Сетірамів. Король Евікур уважно його вислухав, не перебиваючи, в тому числі й про наявність такої сили у Феліції. Він поклав собі в чай ложку цукру, розколотив, зробив пару ковтків і тільки тоді заговорив.

— Я не очікував, що сила поглинання ще існує, — король Евікур виглядав задумливим, здавалося, він хотів щось повідомити, але сумнівався, чи варто. — Справа в тому, що ми були останніми її власниками після того, як темні маги винищили інших. Тільки є тут таке діло…

Фірніет із Феліцією завмерли в очікуванні. Що ж король Сутінкового острова їм повідомить? Але він не поспішав ділитися інформацією.

— Імператор Ромерік просив сприяння, Ваша Високосте, — нагадав Фірніет, коли пауза затяглася.

— Так-так, звичайно, — Евікур розсіяно помішував цукор, що давно вже розчинився в чаї. — Просто це сімейна таємниця.

— Ми не маємо наміру оприлюднити ваші таємниці, — запевнив короля Фірніет. — Те, що ви розповісте — суто для особистого користування. Тільки для нас з Феліцією та Імператора.

— Добре, я вам розповім, — король відставив чашку з чаєм і підвівся з крісла. Він сів на край письмового столу, в зовсім некоролівській позі, і почав розповідь. — Розкажу з самого початку. У мене немає причин не довіряти Імператору, а якщо він довіряє вам, то я теж. Все почалося з мого прадіда Емівана Сетірама, коли той випадково вбив свою дружину Ерфілію. Вона фліртувала з братом Емівана, він їх застукав, але хотів покарати тільки брата, оскільки дружину все ж таки кохав. Ось тільки Ерфілія в останній момент закрила собою коханця і Еміван поглинув її магію. Бачив, що робив, але він уже забрав у брата забагато і зупинитися не міг. У певний момент шляху назад немає, якщо хтось інший не нападе на поглинача. Так ця сила працює. Брат його у відчаї сам себе добив, він не хотів жити без коханої. Еміван поїхав у глушину із сином, йому допомогли створити легенду про загибель дружини та брата, тодішній Імператор не знав правди, а Ромеріку вже немає діла до минулого наших предків. Після повернення до столиці, Еміван провів ритуал з приспання сили поглинання і з того часу вона продовжувала жити в нас, але ми не мали до неї доступу. Усі тутешні Сетірами ніколи не стануть її пробуджувати, вони знають, яким злом може обернутися сила поглинання, так що турбуватися нема про що. Тільки не всі Сетірами тут, у Велланійській Імперії. Молодший син Емівана, Емран, разом з дружиною Таліною та сином Едованом, боячись, що сила поглинання може мимоволі прокинутися в його батькові та в ньому знову, втік у немагічний світ. Перші роки він кілька разів повертався сюди, щоб побачити рідних, а потім перестав. Про його подальшу долю нічого не відомо. Тож ми не знаємо, залишилися в нього спадкоємці чи ні і що стало з їхньою силою поглинання.

Евікур Сетірам замовк. Очевидно, це був кінець історії.

— А в який світ утік ваш родич? — спитав Фірніет, хоч уже й почав здогадуватись в який.

— На Землю, — підтвердив здогад Фірніета король.

— Я з Землі, — повідомила королю Феліція. Вона говорила тихо, ніби боячись цієї правди, але її почули.

— Може ми далекі родичі? — Евікур підбадьорливо посміхнувся, бачачи розгубленість своєї гості.

— В моєму роду не було нікого з прізвищем Сетірам і з такими незвичайними іменами. Ми маємо зовсім інші імена на Землі.