Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— Вибачте, магу Брідеване, — Феліція винувато похилила голову. — Я намагатимусь бути більш зібраною.

— Я розумію, — пом'якшав маг Брідеван, — усіх нас вибила з колії пригода з темними магами, але заняття ніхто не скасовував. Чим краще ви будете навчатися, тим легше вам буде протистояти темним силам.

— Гаразд, я виправлюсь, — кивнула Феліція.

— В якості покарання доручаю вам написати реферат до наступного заняття — «Найкращі заклинання Ілюзії для боротьби з темними магами та особливості їх застосування». Опишіть щонайменше п'ять штук. Запам'ятали, Феліціє?

— Запам'ятала, — зітхнула Феліція. Вона і так постійно просиджувала в бібліотеці, набираючись необхідного мінімуму. Тепер до нього ще й приєднався додатковий реферат. Та що за невдача така?

Нашвидкуруч пообідавши, Феліція переодяглася і разом із Фірніетом вирушила до Ліданії. Дорогою до порталів, вони зайшли поговорити з аптекарем. Той видихнув із полегшенням, дізнавшись, що Фірніет не тримає на нього зла і з радістю повернувся до співпраці. Він тут же дав список необхідних йому зіль та мазей і пообіцяв подвійну оплату за них як компенсацію.

— Що ж, з однією проблемою розібралися, — Фірніет був радий поновленню співпраці з аптекарем. Він непогано підзаробляв, постачаючи цілющі зілля в Ліданію. — Тепер на черзі Сетірами. Сподіваюся, на цьому сьогодні закінчимо.

— Це ти закінчиш, а в мене безсонна ніч у бібліотеці.

— Чого це? Ти ж непогано опанувала магію вже.

— А мене твій Брідеван покарав рефератом за неуважність на заняттях.

— Маг Брідеван, — буркотливо поправив Фірніет. Він не любив, коли інших викладачів при ньому називали фамільярно на ім'я, якщо вони самі цього не дозволяли. — І правильно зробив. Нема чого відволікатися під час магічної практики.

— Та як я можу не відволікатися, Фірніете? — обурилася Феліція. — Усі мої думки про Ірфлу, а я змушена сидіти на заняттях і старанно записувати все до зошита.

— Вчись абстрагуватися. Якщо ти не можеш вирішити проблему зараз — не розшарпуй себе нею. Займайся необхідними справами. Коли буде можливість, то берись за проблему. Інакше ти нічого взагалі не зробиш — ні з проблемою, ні з рештою справ.

— Але ж я так не можу!

— Зможеш. Я ж можу. Самодисципліна рятує від нав'язливих думок. Я не байдужий, як зі сторони може здатися, я просто вмію контролювати себе і дозволяти собі почуття тоді, коли маю на них час.

— Але якщо постійно придушувати почуття, то можна довести себе до нервового зриву, — заперечила Феліція. Їй не подобався цей холодний самоконтроль Фірніета. Було в цьому щось неприродне, він справді в такі моменти здавався їй байдужим, хоч Феліція й знала, що це не так.

— Не придушувати, а притримувати, — Фірніет залишався зовсім спокійним, незважаючи на Феліцію, яка вся бушувала від емоцій. — Наприклад, тобі за день потрібно виконати роботу, зробити певні справи для себе — ти їх робиш, не думаєш ні про що інше, зосереджуєшся тільки на роботі, а ввечері, коли у тебе з'являється вільний час і тобі хочеться випустити емоції — ти їм дозволяєш вирватися назовні. Я ж не завжди спокійний, Фел, — на обличчі Фірніета заграла сумна усмішка. — Я часто дозволяю собі розслабитись, тільки мене таким ніхто не бачить. Розумієш, коли життя тебе не балує, раз-по-раз підкидаючи всіляку гидоту, то хочеш не хочеш, а одягнеш броню. Інакше життя тебе зламає, розітре в порошок. А я не хочу, щоб тебе воно зламала, люба.

— Я намагатимуся, правда, — Феліція потяглася до коханого за поцілунком і, отримавши його, заспокоїлася. Поцілунки завжди діяли на неї заспокійливо.

Сутінковий острів зустрів їх густим хвойним лісом відразу позаду порталу. Незважаючи на велику кількість будівель попереду, у Феліції зовсім не було відчуття, що вона в місті. Вона ніби опинилася в лісовій гущавині — запашній, тихій, затишній. Тим не менш, вони знаходилися в столиці Сутінкового острова — у місті Тімакі.

— Здивована? — спитав Фірніет, помітивши, з яким інтересом Феліція озирається довкола.

— Так. Не чекала, що тут суцільні ліси.

— Сутінковий острів здебільшого безлюдний. Тут лише три великі міста та п'ять сіл. Проте людям тут подобається. Єднання з природою, віддаленість від темних магів — що ще потрібно людині для простого щастя?

— Комусь більше до вподоби великі міста, — заперечила Феліція.

— Для них є материкова Велланія. А тобі що більше до вподоби, Фел?

— Природа. Вона заспокоює. Занадто галасливі міста на мене тиснуть. Твій будинок якраз на мій смак.

— А я через роботу його зовсім закинув. Що ж, будемо там заново обживатися. Нам ще канікули у ньому проводити.

За розмовами вони непомітно дісталися королівського палацу. Феліція вже їм не дивувалася. За такий короткий час, що вона перебувала у Велланії, Феліція звикла зустрічатися з королівськими особами і відвідувати їхні палаци. Палац Імператора Велланії, палац темних магів в Етіренії, а тепер і палац Сетірамів — правителів Сутінкового острова. У житті на Землі вона собі такого навіть уявити не могла, а тут вона спілкувалася з ними, ніби й сама була королівської крові. Втім, сила в ній текла саме королівська, можливо, це і впливало на самооцінку Феліції.

Біля воріт палацу, поруч зі стражниками, на них чекав витончено одягнений підліток років 15-16. Ледве побачивши їх, він широко посміхнувся, несподівано підморгнув Феліції і, недбало торкнувшись рукою свого довгого світлого волосся, привітав гостей:

— Ласкаво просимо до палацу Сетірамів, майстре-магу Фірніете та Феліціє! Я Еділан II і сьогодні я ваш гід.

— Я так розумію, ви наймолодший з дітей Евікура, Ваша Високосте? — Фірніет усміхнувся, звертаючись до хлопчика.

— Саме так, — кивнув юний принц. — Але прошу вас, не називайте мене високістю, я надто молодий для всього цього.

— Як забажаєте, юний Еділане. А чому ви самі нас зустрічаєте? Невже слуг не знайшлося?