Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Зробимо як сказав Іван, - Євтим невдоволено цмокнув, - Ризики є всюди, але тут їх явно менше.

- Ну нехай!, - Дідусь зі стукотом поставив вже допитий кухоль, - Головне розібратись з цим скакунцем, а те, яким методом, справа так би мовити, професіональна, - Професійно вимовив останнє слово.

Раптом у дверях закладу появився Дмитро, який спершу розгледівся, шукаючи побратимів.

- Дмитро!, - Гукнув Іван.

Він швидко підійшов до стола і запихано сказав.

- Полковник просив вас знайти.

- Кого саме?, - Запитав Эвтим.

- Усіх трьох.

- Якщо мене не треба, то піду домивати кухлі, - Ображено сказав Богдан, беручи пустий у Євтима.

- Не ображайся, друже, - Дмитро добрим поглядом подивився на Богдана, - Ми ще усі зберемося, багато роботи, багато треба узгодити…

- Та зрозумів я, йдіть уже, - Перебив хутко йдучи до столу з вдвічі більшою кількістю брудного посуду.

- Ну тепер зрозуміло, чого він світом подався і пристав до тебе, Іване, - Сказав Євтим стаючи зі столу.

- Йому потрібен кінь, шабля і стара добра пісня, - Відповів Іван наче процитувавши слова з пісні.

- Ой, я тебе благаю, - Дідусь розвів руки в боки, - Йому треба воля, а не оце все.

- Мені здається, панове, вона нам усім треба, - Підсумував Дмитро і пішов до дверей.

Яким піднімаючись відчув легкий біль в голові, що мабуть було пов’язано з недосипанням, по крайній мірі, він хотів у це вірити.

Вже на подвір’ї корчми, де вчора вони виставили насміх чотирьох російських солдат, Іван Строгий сідаючи на коня, запитав.

- Чого полковник хоче?

- Там дізнаємось, але коли заходив до канцелярії, був дуже стривоженим.

Євтим і Яким з корчми не вийшли, що Іван з Дмитром помітили не зразу. Хлопець попросив дідуся затриматися для важливої розмови сам на сам.

- Ні, я поїду з вами, це не обговорюється, - Впевнено відповів Євтим, не даючи шансів любим аргументам.

- Вони там самі, а як якесь лихо? Ті ж самі москалі, - Настоював Яким.

- Не хвилюйся, синку!, - Євтим взяв за плече хлопця, - В Лелечках як у воді, боятися вогню не треба.

Яким хотів відповісти, що у воді варто боятися затонути, але залишив це лише думкою.

- Дадуть собі раду, я ж уже говорив тобі, я б на них державу залишив, не те, що подвір’я.

- Сподіваюсь, ви праві, - Яким протер очі і пішов з Євтимом до коней.

Іван з Дмитром про затримку не запитували, врешті, не ввічливо.

Дорогою до резиденції Яким помітив, що місто набагато живіше вчорашнього, що було не дивно, адже до міста з’їзджалися люди, ледь не зі всіх околиць. Можливо навіть з усієї Гетьманщини. Це позбавило сумнівів перетворення Глухова в центр держави, до основних органів яких, вони й направлялися.

Майже проїхавши район з торговцями, хлопець помітив віз з напівкруглим накриттям, в середині й зовні якого, були виставлені шаблі майстерної роботи.

- Гарні клинки і навіть продавець не схожий на посередника, мабуть сам кує, - Євтим під’їхав до коня Якима і провів хлопця поглядом, - Зайдемо пізніше, підберемо тобі щось, зброї в тебе немає.

Справді, своєї зброї Яким позбувся за доволі кумедних обставин кілька місяців тому. Тоді він виконував завдання по перевезенню церковних реліквій, його найняв один меценат, який забажав залишитись інкогніто, проте гроші платив хороші. Яким погодився і вже через кілька днів їхав у якості частини цілого супроводу. Їхали немало-небагато до Києва, де на фінальному відрізку дороги, до них мали приєднатися представники Київського Братського монастиря і провести до Богоявленського собору.

Все сталося майже так, як гадалося, з одним невеличким нюансом - проїжджаючи міст через Дніпро, один з супровідників, вирішив випробувати свого нового мушкета, а оскільки подорож пройшла успішно, стріляти довелось в повітря. Мабуть зброя була несправною чи не підготовленою, адже зробивши постріл, дуло розірвало з величезною силою і звуком. Коні стали на задні ноги, в тому числі кінь Якима, Верес, хлопець не зміг втриматися в сідлі і впав прямо в річку.

Весь ескорт зразу кинувся виловлювати хлопця, адже люди хоч і чужі, та все-таки колеги. Попри течію Дніпра, він зміг схопитися за рибацький човен, куди йому допомогли викарабкатися самі ж рибаки.

«Колега», який пообіцяв собі більше ніколи не стріляти попросту, сильно вибачався перед хлопцем, особливо дізнавшись, що його шаблю з пістолем пустило течією.

Євтим знайомий з цією історією, навіть посміхнувся.

- Всяке у житті трапляється. Нічого, якщо Бог забрав одне, то дасть краще, - Сказав дивлячись на Якима.

Євтим чудово розумів свого не кровного онука, вбачав схожі проблеми та переживання, не рідко ставав радником і просто слухачем, надійним плечем. Це була довіра, розірвати яку неможливо, навіть якби факт зради виявився правдою.

Район гетьманської резиденції, не поступався жвавості іншого міста. В середині здавалося, що секретарів стало вдвічі більше, а конюших волаючих про заставлені стійла, втричі.

Дмитро провів побратимів до кімнати Свирида, а сам відправився до архіву, де: «Мав роботу».

Полковник сидів за столом, біля нього курячи люльку, стояв чоловік доволі молодого віку, який на них навіть не глянув.

- Панове, це бунчуковий товариш Іван Гамалія, - Стаючи сказав Свирид.

Гамалія легко схилив голову і продовжив й далі блукати в роздумах, тримаючи глибокий занурений погляд на рівні підлоги.

- Дмитро приїхав за нами…

- Так, і скоро він повернеться з архіву, - Увірвав Свирид.

Кілька хвилин стояла тиша, Яким наважився запитати.

- В нас неприємності?

- Я не знаю, - Свирид важко схилився над столом.

Гамалія наче повернувся з неба і кинув на полковника дуже стурбований погляд, дим від люльки потроху заповнював кімнату.

Зненацька, наче вісник, появився у дверях Дмитро, передав полковнику документ закритий чорною печаткою.