Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Реформування кавалерії

Вогнепальна зброя, яку Аріосто називав «огидними знаряддями», не лише змінила баланс сил на полі бою, а й становила загрозу для цінностей у су­спільстві. Розвиток техніки, безсумнівно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що століттями домінував у європейських війнах, був — у прямому й переносному розумінні — викинутий з сідла. Правду кажучи, аби краще зрозуміти ту епоху та сутність цих змін, нам слід дещо розширити часові межі. Ще протягом XIV—XV ст. у битвах біля Кресі, Пуатьє та Азенкура французька кавалерія, що складалася з аристократів, зазнавала кривавих поразок від англійських стрільців-«плебеїв», озброєних небезпечно довгим луком (long bow). Ці луки із суто технічного погляду стосовно дальності, швидкості пострілу та здатності пошкоджувати броню навіть перевершували аркебузи, що були доволі простими у використанні навіть для

новобранців.

Реформування

кавалерії

Таким чином, військо, озброєне луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальної кавалерії, що завжди домінувала, на дно. Це передбачало тактичне, кількісне й навіть символічне реформування кавалерії, але аж ніяк не її зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо її в середині XIX ст. Найбільші переваги мала, звісно, легка кавалерія. У конфліктах між іспанськими мусульманами, турками і татарами європейці навчилися цінувати цей вид вершників, насамперед використовуючи їх для розвідки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерійських бойових одиниць походять переважно з місць, наближених до ісламських кордонів. Наприклад, іспанські пінети (хоча сам термін має берберське походження), що брали участь також у війнах в Італії, гусари (слово походить з угорської чи турецької мов) — вихідці з Балкан, які в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких військах, і албанські страдіоти на службі Венеціанської республіки.

Отже, кавалерія намагалася адаптуватися до застосування вогнепальної зброї під час битви, і, таким чином, приблизно наприкінці XVI ст. було розроблено техніку гарцювання: передні лінії озброєних рушницями вершників наближалися, аби стріляти в супротивника, а потім відступали, аби не наштрикнутися на піки ворожої піхоти. Цей видовищний і складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристів, але, з огляду на його слабку ефективність на полі бою, вже на початку XVII ст. він не використовувався.

Trace italienne — революція у військовій архітектурі

Проєкт

оборони

Постійне покращання ефективності артилерії істотно вплинуло на військову архітектуру. Ще в добу Кватроченто високі, але тонкі мури середньовічних палаців і міст виявилися безсилими перед руйнівною міццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рішенням було побудувати оборонні споруди нижчими, але частішими, аби вони могли краще вбирати кінетичну енергію

знарядь.

Якщо Італія демонструвала певну відсталість у плані розвитку й застосування артилерії — варто зазначити, що Макіавеллі недооцінював її роль у своєму мистецтві війни — то її інженери та архітектори були в авангарді в розробленні технологій для захисту від нових загроз. Недарма нова військова архітектура, яка розвивалася у період між XV–XVI ст., в Італії отримала назву нового укріплення, а в Європі була відомою як trace italienne — італійська зірка. До її розроблення долучилися найкращі уми епохи Відродження, серед яких були Антоніо да Сангалло (1484—1546) та Франческо ді Джорджо ді Мартіні (1439—1501) — автор «Трактату про інженерію та військове мистецтво», і, звісно, Леонардо да Вінчі (1452—1519) та Мікеланджело (1475—1564). Кастельнуово у Неаполі, замок Убальдіні у місті Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео є прикладами перехідної фази у будівництві, під час якої архітектори й інженери намагалися посилити опір стін за допомогою нахилу; тобто товщина і нахил стін робили їх стійкішими перед ударами ядер. Нова військова архітектура досягла розквіту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валів і бастіонів, які визначалися не лише більшою стійкістю, а й давали змогу розмістити батареї гармат, здатних гатити по противнику. Багато міст оточили себе новими і дуже дорогими колами стін. Замок Лукка, створене за часів у Венеціанської республіки місто-фортеця Палманова, Саббіонета — маленька столиця ефемерної держави військового інженера Веспасіано Гонзаги (1531—1591) є одними з найкращих прикладів тієї архітектури, що збереглися дотепер.

Нахили,

вали і бастіони

Палманова

і Саббінета

У другій половині XVI ст. поступове поширення цих фортець із артилерією змінило природу воєнних операцій у Європі. Польові баталії стають дедалі рідшими, а облога міста перетворюється на кульмінацію воєнної кампанії. Облога могла тривати місяцями, і стійкість таких міст як Мец, яке оточив Карл V (1500—1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венеціанський гарнізон із 7 тис. осіб вистояв майже рік проти 200-тисячного турецького війська, свідчить про ефективність нової військової архітектури.

Наймані солдати та регулярні війська

Хто були ті люди, які воювали у Падуї (1525 р.), Мюльберзі (1547 р.) та Сен-Кантені (1557 р.) чи штурмували стіни Меца (1552 р.) і Ніцци (1553 р.)? Вже довгі роки європейське військо не складалося переважно з воїнів феодалів. Лицарів, котрі воювали, аби виконати свої зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порівняно з простими солдатами, часто не благородного походження, які робили війну своїм промислом, а не діянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкінці Середньовіччя військовим майже завжди був найманець, і зміни у зброї — спершу поширення лука й арбалета, а пізніше і вогнепальних знарядь — сприяли тому, що у військо стали брати професіональних військових, а не шляхту.

Позиція

Макіавеллі

Однак у добу Чинквеченто Нікколо Макіавеллі (1469—1527) палко доводив переваги національних військ над найманцями, адже