Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Внутрішній

фронт

Але війна також впливала на політичний і соціальний баланс усередині самих держав. Тут є позитивний аспект — очевидна відповідність між збільшенням військового апарату й могутністю монархії. Зростання витрат на утримання військ у належному стані викидає з гри аристократію, чиї власні озброєння — куплені за гроші та залежні від аристократа, уже не можуть конкурувати з озброєнням короля. У свою чергу, така ефективна монополія на використання сили в межах власної держави створює для монарха сприятливі умови для того, аби за допомогою різноманітних податків залучати ресурси королівства з метою зміцнення власної військової могутності.

Вогняна зброя

Поворот у історії

вогняної зброї

У добу Чинквеченто наявність вогнепальної зброї — вогняної зброї — на полі бою та під час облоги не була чимось новим. Різноманітні гармати відіграли величезну роль в останній фазі Столітньої війни і саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стіну у Константинополі. Однак, як зауважив Франческо Гвічардіні (1483—1540), в італійських війнах артилерію «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттєвих пошкоджень». Оскільки гармати та бомбарди були дорогими й громіздкими, мали невеликі скорострільність і дальність польоту знаряддя, їх застосовували зазвичай під час облоги й разом із традиційними метальними машинами: катапультами, требушетами й балістами.

Нові

гармати

Однак протягом XVI ст. ефективність артилерії, а особливо її мобільність, суттєво покращилися. Гармати ставали дедалі необхіднішими не лише у боях на суші, а й на морі. Вже наприкінці XV ст. на випадок вторгнення до Італії серед військ Карла VIIІ (1470—1498) був артилерійський парк, який створив неабияке враження — хоча, здавалося, і без особливого результату, але, згідно з фактами, це вирішило хід подій. Саме у Франції розробили новий тип гармат, створених у єдиному литті з бронзи чи латуні — за технікою, дуже схожою на ту, за допомогою якої створювалися дзвони, — замість виробництва зброї шляхом з’єднання різних шматків кованого заліза. Ці нові гармати були мобільнішими і, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули більшої руйнівної сили. І хоча застосування цієї зброї ще мало певні обмеження, польові гармати відіграли вирішальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равенні французи перемогли іспанців чи три роки потому в битві біля Мариньяно, коли знамениті швейцарські піхотинці зазнали повної поразки від французів. У другій половині століття, переважно завдяки голландцям, було здійснено спроби стандартизувати види й калібри гармат, чия різноманітність часто призводила до логістичних та організаційних проблем.

Від аркебузи

до мушкета

Напевне, саме розвиток військової техніки і подальше створення рушниць найбільше вплинули на тактику та стратегію ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механізмом замість ґноту зробило її ефективнішою для використання навіть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точність та дальність пострілу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потім була витіснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем і, відповідно, більшою дальністю й швидкістю польоту кулі, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розміру й ваги вогнепальної зброї її стала застосовувати і кавалерія.

«Спис і мушкет»:

від швейцарських фаланг до іспанських tercios

Розвиток техніки спричинив зміни у тактиці бою та у підході до воєнної стратегії. Проте, мабуть, найсуттєвіших змін зазнали сама природа і рівень військових операцій. Знову-таки наведемо слова Гвічардіні: «До 1492-го року бої були тривалими, а дні — не такими кривавими», однак французи «надали війні жвавості».

У битвах тепер брали участь дедалі більше військових, і самі війни стали жорстокішими, особливо коли після Контрреформації до традиційних політичних та династичних конфліктів додалися релігійні.

Щодо структури війська і тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася піхота, вже сформована під час конфліктів у XIV–XV ст. Якщо наприкінці XV ст. військо французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерії на третину, то пару десятиліть потому у війську його наступника Франциска І (1494—1547) із загальної кількості солдат кавалерія становила лише 10 %.

Структура

війська

На початку Чинквеченто найсильнішими вважалися жорстокі, дисципліновані й нещадні у бою швейцарські піхотинці, які вишиковувалися у квадратні формування по 2—6 тис. солдат у кожному і дотримувалися тактики, що нагадувала македонські фаланги. І хоча від наступу ворожої кавалерії їх захищала величезна кількість списів завдовжки 4—6 м, а сама піхота мала надзвичайну силу удару, формація все ж мала недоліки. Вона була доволі повільною і маломаневреною; її фланги атакували, попри невеликі групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який міг спричинити великі прогалини в лавах піхотинців і тим самим порушити формацію війська. Так і сталося у битві біля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кінця тривалого домінування швейцарських піхотинців та їх німецьких суперників — ландскнехтів, котрі мали схожу тактику ведення бою.

Іспанська терція

Починаючи із 40-х років XVI ст. іспанська tercios — терція — викликає загальне захоплення. У цьому шикуванні списоносці, керівники аркебуз та озброєні щитом і мечем солдати створювали баланс у формації і захищали один одного, формуючи більш маневрений і збалансований підрозділ, який, проте, вимагав тіснішої координації з іншими формуваннями. Іспанська піхота домінуватиме аж до кінця Тридцятилітньої війни, але й протягом цього століття вона зазнає певних змін і вдосконалень. Найвагомішим із них, напевно, є зростаюча частка аркебуз і мушкетерів серед піхотинців. Якщо на початку століття піхота