Читати книгу - "Леді Африка"

Напружене ставлення всіх навколо до Емми і мого батька псувало їхні стосунки й удома. Та мене втішало те, що Емма, здавалося, втратила надію вивчити мене за допомогою гувернерів чи школи. Тепер вона докладала максимум зусиль для покращення моїх манер та зовнішнього вигляду. Невтомно наполягала, щоб я частіше милася й носила сукні замість штанів. Надягати рукавички дуже важливо, адже руки завжди мають бути гарними. А чи знаю я, що жодна справжня юна леді не виходить на вулицю без капелюшка?

Нарешті вона почала домагатися, щоб я перестала проводити час із Кібії й іншими підлітками з села кіпів.

— Це було недобре у вашому дитинстві, але тепер... це просто непристойно.

Непристойно?

— Не розумію в чому річ?

— Емма має рацію, — погодився батько. — Це неприпустимо.

І хоч я й далі через упертість з ними сперечалася, все одно дуже рідко бачилася з Кібії. Після мого повернення на ферму з Найробі, коли ми разом вирушали до стайні на виїзди, він ішов на три кроки позад мене.

— Що ти там намислив? — спитала я, коли вперше це помітила.

— Тепер ти мемсагіб[13]. Такі правила.

— Я така сама, як і раніше, дурню. Негайно припини.

Але жоден із нас не був таким, як раніше; я це добре відчувала, коли роздягалася перед сном і бачила, як змінилося моє тіло: на ньому з’явилися нові вигини, а в деяких місцях воно покруглішало. Руки й ноги Кібії, колись м’які, дитячі, стали мускулястими, риси обличчя змужніли. Я відчула, що мене вабить його гладенька шкіра й міцні стегна під шука. Він був вродливий, та коли я спробувала випадково до нього доторкнутися, щоб у дечому переконатися, здригнувся.

— Беру, припини.

— А чому ні? Хіба тобі нітрохи не цікаво?

— Не будь дурепою. Ти хочеш, щоб мене вбили?

Коли він розлютився і втік, я відчула себе скривдженою, знехтуваною, але десь у глибині душі розуміла, що хлопець має рацію. Ні мій, ані його світ не припускав подібного зв’язку між нами, й наше становище дуже швидко стало б нестерпним для обох. Але мені дуже бракувало Кібії. Колись усе було так чудово, так просто: ми нічого не боялися, полювали разом у цілковитій злагоді. Я згадала, як ми з ним та арапом Маїною пробігали цілі кілометри в пошуках лігва бородавника, а коли знаходили, нагиналися та шаруділи папером перед входом до нори. Це шелестіння дратувало дику свиню й мало б її виманити. Я, щоправда, не дуже розуміла, як це працює, але невдач майже не траплялося. Ми з Кібії робили все, що нам казав арап Маїна, та поверталися додому з тулубом великого кабана; ніби гамак із м’яса звисав з палиці, яку ми вдвох несли на плечах. Шерсть на задній частині тулуба нагадувала кручений чорний дріт. Стиснута пащека ціпеніла в смертельній гримасі, але ця морда, як і раніше, здавалася впертою, а я обожнювала такий вираз. Мій кінець палиці приємним тягарем тиснув на плече. Я відчувала вагу здобичі й вагомість самого цього дня.

Боже мій, як би я хотіла так жити знову! Я хотіла побачити арапа Маїну, безгучно ступати за ним слід у слід в заростях гострозубої слонячої трави, безтурботно реготати разом із Кібії через що завгодно, просто так. Але зараз Кібії було майже п’ятнадцять. Коли відбудеться обряд обрізання, він стане воїном, для цього він призначений від народження. За весь час, що я його знала, він ніколи не переставав мріяти про цей день та чекати на нього. Я слухала його багато років, але якось не замислювалася про те, що після цього обряду більше не буде того хлопчика, якого я знала, і тієї завзятої войовничої дівчинки, яка його любила. Але це вже сталося. Тих дітей більше не було.

9

— Сьогодні їздитимеш на Пегасі?

— Так, два кілометри на середній швидкості. Він занизько тримає голову, тож я думала спробувати трензель[14].

— Молодець, — сказав батько. І я побігла закінчувати інші ранкові справи, але встигла помітити, що погляд у нього був байдужий і ніби очужілий.

Я вирішувала, які з коней галопуватимуть, які будуть відпочивати, а яким слід надягнути ногавки[15], замовляла корми й організовувала постачання. Це стало моїм життям після невдачі зі школою-інтернатом. Батько займався розведенням коней і керував фермою, а я була його старшим учнем. Мені хотілося бути незамінною, але поки що влаштовувало звання просто корисної помічниці.

Конюх Тумбо до блиску начистив Пегаса й зараз допомагав мені сісти в сідло. Дворічний Пегас був уже чималим — понад сімнадцять хендів[16], — і хоча я також вдалася височенька — на той час близько метра вісімдесяти, — у сідлі почувалася листком на осичині.

У небі не було жодної хмарки — так само, як і останні десять, двадцять та сто ранків поспіль. Ми проїздили під великою акацією, де на одній з нижніх гілок тріскотіло двійко зелених мавп. Вони зі своїми чорними шкірястими лапками й худими смутними мордочками нагадували двох старих. Напевно, вийшли з лісу або спустилися з косогору в пошуках води, але наші баки майже спорожніли, й ми не могли їм нічого запропонувати.

Донизу пагорбом, полями на широких терасах збігав, ґрунтовий шлях. У кращі часи наші посіви пишно зеленіли навкруги. Ідеш, бувало, полем у високій кукурудзі, й ноги по кісточки грузнуть у вологій землі. Тепер же листя засохло й потріскалося. Наш млин і далі безперервно працював, подрібнював пошо[17], яке потім засипали у полотняні мішки та видавали як винагороду нашим працівникам.

Як і раніше, від нашої залізничної станції «Кампі я Мото» до Найробі відходили наповнені зерном вагони, але з цього вже ніхто не багатів.

Попри невигідні умови, батько брав у борг, а, щоб розрахуватися, позичав ще більше. І наразі ніхто не знав повної суми боргу. Здавалося, кредитори постійно щось змінюють, адже розмір позики ледь не щодня то меншав, то більшав. Утім, наші коні потребували корму. І не пересохлої люцерни, а вівса, висівок і вареного