Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Франц Салезій змив водою всі важкі думки з обличчя. Зараз, лежачи в теплому трав’яному настої, уже без болю, він був просто голим чоловіком, відкритим до колишніх приємних відчуттів. Мелодійний дзвіночок — камердинер правильно зрозумів жест піднятого великого пальця: у кімнату поважно, наскільки дозволяв маленький зріст, вкотилася Каролінка, нечутно стала ззаду й почала повільно масажувати голову та шию старого. Її маленькі пальчики, що зроду не знали важкої праці, були тендітні й ніжні, і Франц Салезій під їх дотиками наче плив у далеку молодість, і вродливе обличчя над ним теж нагадувало ті часи, коли він кохав і був коханим. Хоча перший шлюб теж був за розрахунком, між ним і дружиною вирувала шалена пристрасть — вони кохалися скрізь, де тільки могли, і він, Францішек, умів робити її щасливою… Як давно це було… Шкода, що єдиний син помер, — а згодом і кохана дружина, — і наче й не жив чоловік на білому світі…

З Анною Ельжбетою все, все було по-іншому. Від сімейного ліжка віяло крижаною холоднечею, та Францішек любив молоде пружне тіло й усе мав надію розбудити в ній спраглу кохання самицю. Перші пологи, другі, треті — тіло змінювалося, а поведінка дружини — ні; і якби не порція горілки перед кожною атакою на «неприступну фортецю», хтозна, чи й з’явився б спадкоємець… З часом Франц Салезій перестав зважати на прелюдії й просто, без відхилень і зайвих рухів тіла й інтелекту виконував свою чоловічу роботу. А тепер… А тепер добре, що є Каролінка зі своїм божественним личком. Пан Потоцький витер тіло, накинув багатий темно-зелений халат і, всівшись у шкіряний фотель[12], заплющив очі. Каролінка, стоячи між його ніг, працювала то м’яко й ніжно, то сильно й напористо, і чоловіча плоть відгукувалася давно забутою молодечою силою…

Попри те, що Каролінка так і не спізнала чоловіка, вона, маючи від народження великий запас нерозтраченої ніжності, віддавала її хоч інтуїтивно, але дуже вправно тому єдиному, кого зацікавила як жінка. Вона любила свого пана, свого Францішека, і дуже старалася зробити йому добре — до самопожертви й самозречення… Та пан потребував лише її теплого й вологого рота, і то лише двічі чи тричі на місяць, тож решту днів вона ходила, споглядаючи свого високого й недосяжного Бога, і чекала, коли він знову покличе її…

Потоцький застогнав: хвилинний рай накрив його у фотелі. Каролінка акуратно закрила поли халата, глянула щирим люблячим поглядом, вклонилася й пішла на вихід. Франц Салезій на кілька хвилин повернувся в молодість: у нього нічого не боліло, він відчув справжню чоловічу насолоду, і на цьому тлі якось зблякли проблеми управління й виживання у важкий воєнний час.

Нерозбірливі звуки в покоях Щенсного змушували Анну Ельжбету все більше розпластуватися на дверному полотні кімнати сина, прикладаючи маленьку кришталеву склянку між вухом і дверима й напружено вслухаючись: пані була зайнята підслуховуванням — своєю улюбленою справою у вечірній час. Не один дворовий, а чи гість у результаті постраждав через свій нестриманий язик, а потім їхній мозок дятлом довбала думка: «Ну як? Ну звідки? Ну хто ж продав?..» Тож досвідчені старожили або приймали обітницю німоти в палаці, або обговорювали що-небудь десь у кущах за ним.

— Та ні, Станіславе, батьки дуже, дуже тебе люблять… І не говори дурного… Це все наука життя, колись ти будеш їм вдячний.

— Так, пане Маурицію, колись — можливо… А зараз мені так важко… Я зрозумів, що не зможу бути сильним дідичем, таким, як батько… Я не можу чинити так, як наставляє мене моя мама… Мені дуже шкода тих людей, які мають так тяжко працювати.

— Колись, може, ти зумієш щось для них покращити…

— Що, що я зможу? Один, сам по собі — навряд… Я спостеріг, що цей світ дуже жорстокий… І зовсім не Божий, адже Бог створив усіх людей рівними, а тут купка людей піднялася над іншими, і я серед них…

— Ну то що, ти готовий відмовитися від свого спадку й піти в монастир?

В Анни Ельжбети від несподіваного повороту аж скрутило поперек.

Станіслав довго мовчав, зважував.

— Напевно, що ні… — Матері відлягло від серця. — Я не відчуваю в собі чеснот Божої людини… Хіба з часом…

Мати знову напружилася.

— То ти добре подумай, Станіславе, це твоє життя, твій вибір, і я не можу тобі тут нічого радити… Кажуть, що той, хто дає поради, потім несе відповідальність за долю людини перед живими й перед Богом. А я намірився-таки потрапити до нього, а не до Люцифера, — закінчив сміхом Вольф. — Та й, як би там не було, ніхто нам не забороняє робити людям добро…

— О-о-о, пане Вольф… — Щенсний скрушно покрутив головою й махнув рукою: недавня розмова з матір’ю все ще тяжіла над ним. — Мої добрі наміри, схоже, вистелять мені дорогу до пекла… Мені здається, що вони вже отут танцюють і тягнуть мене, — показав пальцем спочатку ріжки, а потім на груди Щенсний; схоже, приїзд додому почав вганяти його в депресію.

Закляклі від довгого напруження пальці Анни Ельжбети впустили склянку — та з чистим звуком упала й покотилася по підлозі. Щенсний і Маурицій перезирнулися, і Вольф виглянув у коридор: склянка на підлозі й нікого… Лише десь далеко стукнули двері.

— Хтось не доніс чай, — усміхнувся Вольф.

— Щоб ми потім від нього, перепрошую, не обісцялися, пане Маурицію.

— Та ні… Ми з тобою тут усе… ну так… — помахав рукою Вольф, — у межах Божої пристойності.

— Ну-у-у, не скажіть, — повеселішав Щенсний, — про чортів теж згадували.

— А не треба було, друже мій, не треба. Кажуть же бо: «Не згадуй чорта — зразу з’явиться»…

Камін у кімнаті Анни Ельжбети вигасав, і чудернацькі тіні від його відблисків повільно пересувалися стінами кімнати. Розбурханий насиченим днем мозок ніяк не хотів входити в режим економії. Очі жінки втупилися у феєрію тіней, вишукуючи в ній якийсь ритм чи сенс, але не варто було: вогонь дійшов до якогось іще уцілілого поліна, і яскраве світло перемежилося десятками