Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

– Ото чепурун, – здивувалася Наталка, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!

Натомість зникнення понад трьохсот предметів упродовж року вона так і не помітила. По одному на день. Стільки в одній обжитій сімейній кімнаті ховається дрібних непомітних речей, що можна їх довго вилучати без наслідків. Не конче дріб’язкове та несуттєве, без чого можна прожити і тиждень, і місяць, і рік. Відсутність важливого іноді ще довше не помічаєш. Але одного разу, зосереджено порпаючись у шухлядах, Наталка запитала:

– Не бачив маленьких ножиць із мого старого манікюрного набору?

Знизав плечима. Він виніс їх кілька місяців тому.

– І ріжок до взуття… Той металевий, на довгій ручці, де він є? – це вона вже наступного ранку, трохи навіть роздратовано, намагаючися взутися в нові туфлі.

– Візьми пластмасовий, – він зберігав спокій, нічим себе не видаючи.

Пластмасовий, незручний, був на місці, на гачку, а металевий, що допомагав нозі миттєво пірнути до черевика, уже десь заіржавів за зиму під купою зогнилого торішнього листя.

Того дня він вперше замислився над тим, як він обирає: що саме винести цього разу? За якою логікою?

Подарунки, сюрпризи – це зрозуміло. Вони прикрашають життя, без них було б сумно, чогось важливого бракувало б у стосунках між людьми. Чорні очка Оленки спалахували щоразу, як він приносив на роботу щось несподіване персонально для неї. Але серед тих речей, від яких він звільнив кімнату, було чимало потрібних – йому, дружині, синові. Зимовий шалик, нібито й нічий, насправді спільний, його носили то він, то дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам’ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…

Щодалі більше ці дії робилися безглуздими. Він уже не міг зупинитися.

Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м’ячик від дивного перехожого.

Продавчиня гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.

Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялася до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими пишними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулася навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей.

Ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності впорядковувати свій життєвий простір за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості ворушилися сумніви, вони часом збурювали каламуть страху, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок. Щодня.

Він усвідомлював, що винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, йому було приємно; навіть цікаво, що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення й дуже швидку потребу в новій дозі вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи момент впевненості: уже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималася на гачку.

Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непояснена Наталчина сліпота. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? Чи це свідчить про щось геть інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, і байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов’яже причини з наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючися перехитрувати його? Може, вона має свій план?

– Що?.. – вона оберталася, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.

Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.

Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.

Зникнення їхнього з Наталкою листування – грубенького стосика ранніх листів докомп’ютерної доби, перев’язаних шворком, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатися, дякую за все. Наталка». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалося.

Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Дружини з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Наталка сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.

– Що?.. Що сталося? Де ти був?

– Ставок на дорозі трапився.

– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.

Метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? – шапка лишилася на березі, а листи, які шукав, під водою.

Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.

Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Наталка завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалася пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.

– Де вони всі? – нарешті озирнулася до нього.

Але ж розлютилася вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна,