Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Від припливу я відштовхнулася ногами, проте

м’який відблиск на морському дні змусив мене зупинитися, і я вхопилася за гострий камінь. Глянула на «Жоржину» далеко наверху, лайнулася — і ще одна бульбашка повітря вихопилася й шугнула догори. Я не могла повернутися з порожніми руками.

Сповзла донизу, притримуючись за риф, знову втрапила в течію та нипала сюди-туди, поки не знайшла те місце, де завважила відблиск світла. Потік штурхонув мене, та я занурила руку в пісок, витягла, і, коли течія змила піщинки, у долоні лишилася монетка.

Трап уже розмотали. Я випірнула на поверхню, задихаючись; у грудях боліло так, ніби кістки вдавило в плоть. Ухопилася за мотузкові перекладини й заповзла на борт, де чекала команда.

Скотилася на палубу. Остер криво посміхнувся. Я рушила просто до Пая, а кров сочилася з порізів на плечі та скрапувала, лишаючи доріжку.

Геміш щось пробурмотів і похитав головою.

— А ми вже думали, що втратили тебе, добувачко, — самовдоволено вищирився Пай, не відходячи від штурвала, — проте під позірною спокійністю було видно нервовий трем.

Не знаю, як відреагував би на їхню вихватку Вест, але помітно, що і Пай щодо цього переймався.

Я зупинилася і простягнула розкриту долоню. Той аж рота роззявив, розвів руками й виструнчився.

— Що за!..

Моя рука тіпнулася, монетка дзенькнула на палубу. Мовчки підвела очі на Паїв погляд. Вираз на Віллиному обличчі змінився із зацікавленого на допитливий, в очах світився знак питання.

Я розвернулася, прокрокувала повз Пая, спустилася трапом і затраснула за собою двері кубрика; згори долинало приглушене бубоніння голосів. Умить прокинулася тисяча кавалків болю в спині, від кровотечі замлоїло під ложечкою. Підповзла до цебра в кутку, бухнулася навколішки та, тремтячи від холоду, виблювала.

По чотирьох роках на Джевалі й уже на підході до Сероса я мало не потонула заради одненького мідячка. Та це теж було одне з правил Сента.

«Ніщо не дається задурно».

Ішлося не лише про їжу, перевезення чи одяг на плечах. Він казав про повагу. Безпеку. Захист. Це ті речі, яких тобі ніхто не дасть за так.

У той чи інший спосіб — завжди платитимеш.

19 Шкафут (мор.) — частина верхньої палуби між фок-щоглою і грот-щоглою.

20 1 дюйм дорівнює 2,54 сантиметра.

Роздiл дев’ятий

Біль, що нещадно пік під шкірою, майже змусив мене забути, яка я голодна.

Мене в кількох місцях ужалили корали, і я знала, що буде далі. Жар розіллється під кістками й мучитиме кілька днів поспіль, та все ж навіть це ліпше, ніж терпіти подальші знущання від команди «Жоржини». Якщо показати себе легкою жертвою, вони перетворяться на щось небезпечніше.

Розбила на столі панцир краба, і до горла підступила нудота. Витягнувши з води пастки, Остер кинув одну мені під ноги та й пішов геть. Лишилася в напіврубці, потираючи занімілі від колючих панцирів руки. Що ж, за життя я розпатрала незліченну кількість крабів, і навіть якщо це робота, якої всі уникають, я здатна виконувати її з заплющеними очима.

Геміш рушив на носову частину, вдивляючись у водну гладь. Я визирнула: Вест вертався з коралових острівців. Його не було довго, сонце встигло опуститися на пів неба, проте шлюпка, здається, досі порожніла.

Остер із Паєм втягли шлюпку назад на шкафут і закріпили. За мить Вест переліз через борт. Розстібнувся, скинув куртку з плечей, попростував на шканці — і закляк, побачивши мене. Погляд, яким обмацав з ніг до голови, спохмурнів.

— Що сталося? — процідив він.

За його спиною Пай чухав бриту маківку, у позі прозирала певна стурбованість. Через що — я не зовсім розуміла. Якби я потонула в течії — то був би

Вестів клопіт. А може, це теж була перевірка.

— Послизнулася на клівері²¹ й упала на ванти²², — повідомила йому, повертаючись спиною.

Жбурнула ще один пустий панцир у відерце під ногами. Погляд Веста общупував мою шкіру. Нарешті капітан зник у каюті, і я протяжно видихнула, мружачи очі від кусючого болю в шиї.

Коли розплющила їх і підібрала крабові клешні, Остер підійшов до столу й поставив переді мною миску.

Кинула оком на юшку, що аж парувала, глитнула твердий клубок у горлі.

— Я не голодна.

— Працюєш — харчуєшся. Усе чесно, — відказав той і підсунув миску.

Звела очі, роздивилася його обличчя. У погляді не видно підступу, таж деяким людям краще за інших удається приховувати наміри. З мого вигляду будь-кому було зрозуміло, що я виснажена голодом, проте я не могла дозволити собі опинитися ще перед кимось у боргу.

— Ти почистила весь кошик крабів. Ось твоя частка. — Остер забрав цебро й рушив геть, лишивши мене на самоті.

Я вчепилася в край стола, сперлася на нього й замислилася. Направду неважливо, чому він приніс мені їжу. Мені слід поїсти, особливо зважаючи на кілька днів лихоманки попереду.

Кинула молоток долу, тремкими руками обхопила миску й обережно сьорбнула. Сіль і спеції обпекли розбиті губи, проте бульйон зігрів нутрощі; я стиха застогнала. Знайомий смак розмотав і витягнув нитку побляклих і затертих спогадів, вузлик у шлунку затягнувся сильніше, і я закліпала, намагаючись відігнати їх, щоб не заступили мені геть усе. Брудними пальцями вицупила з юшки м’який шматочок помідорки, кинула в рота й чекала, поки розсмокчеться, доки не запекло язика.

Погляд наткнувся на зачинені двері капітанської каюти. Цікаво, чи знає Вест, що Остер нагодував мене? Він певен, що нічого мені не винен. А може, миска юшки за кілька днів роботи — це нормально, як сказав гарпунник? А може, він мене пожалів? Від цієї думки шматок мало не застрягнув у горлі.

Вилила решту рідини в рота (шлунок уже занив від переповнення) і повернулася до роботи. Покінчивши з останнім крабом, спустилася трапом зі ще одним цебром. Порипування корпусу — єдиний звук, який було чутно на нижній палубі, де вже запали вечірні тіні, а вздовж стіни шикувалися троє дверей, усі позначені емблемою «Жоржини».

— Сюди, — пролунав у темряві Остерів голос.

Я звела погляд і побачила зблиск очей у світлі ліхтаря, що погойдувався на гачку.