Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Діти? Ах, діти… Авжеж! Я ж казав, що мені потрібно годувати родину. Маю три дружини та вісім маленьких водоживчиків. Якщо я не буду годувати їх кожного дня, вони мені плавці відгризуть! Ой!!!

На очах переляканого Тссста, Флоквел перетворився на водожива.

— Ну що, попливли? — і вони зникли у глибинах океану.

Пошуки Манями Корпурами тривали.

Розділ 7. Хто такий Мадингма?

Блостер Корпурама вчинив дуже просто: він змішався з натовпом і заходився уважно слухати розмови. Розпитувати про таємничого Мадингму він не наважився. А й справді: почни щось розпитувати про те, що всі знають! Це виглядатиме щонайменше дивно, а може, й узагалі підозріло. Хто їх знає, цих умовно-розумних! Вскочиш у халепу та тільки час згаєш на пояснення, а часу саме і не було! Збираючи докупи уривки розмов, Блостер з’ясував таке. На планеті Масябося всю енергію отримували від драконів, в усякому разі, саме так переклав комунікатор це масябосянське слово. На всю планету їх було загалом кілька сотень. Один із них, на ім’я Мадингма, й давав енергію місту Ась, куди потрапив Блостер, вилетівши з підпростору. Зазвичай дракони спали, а прокидалися лише від голоду. Уві сні дракони дихали полум’ям дуже високої температури, бо були вогнедишними. Із цього полум’я й отримували енергію для освітлення, роботи обладнання та для інших потреб. Аби чудовисько не прокинулося, його годували парингеєю. Що таке парингея, Блостер так і не зрозумів. Єдине, що вдалося з’ясувати, — це те, що парингея коштувала дуже дорого, і її завжди не вистачало. Якщо парингеї бракувало, то зменшувалося виробництво енергії, і взагалі дракон міг прокинутися від голоду. Дракон, що прокинувся, — величезне лихо. За весь час таке відбувалося тричі, і щоразу наслідки були жахливі. Дракони виривалися на волю голодні та злі, жерли все, що траплялося: дерева, тварин, масябосян… Що не з’їдали, те згорало у страшному полум’ї — дракони ж вогнедишні… Дихнув раз — і половини міста немає. Згоріло. Дихнув два — й усе місто разом із передмістям обернулося на попіл.

Недогледів хтось, а швидше за все, поцупили ту кляту парингею на продаж — тільки дракон прокинувся. Досі його утримували в лігві у глибокій печері, але довго так тривати не могло. Аби примусити дракона заснути, його треба нагодувати. Для цього потрібна парингея, а її немає. І це ще не все. Зайти до печери неможливо: дракон умить зжере або спалить на попіл, це вже як вийде. Тому мешканці міста та передмістя, містечок і сіл довкола дременули хто куди подалі від рідних місць, які раптом стали смертельно небезпечними. Тільки де ж можна заховатися від дракона? Якщо дракон стане на крило, якщо він полетить, то довкола все буде спалено та знищено. Вбити дракона дуже-дуже важко, та й де потім брати енергію? А без енергії місто загине.

«Ох, і недолугі ці умовно-розумні! — крокуючи, думав Блостер. — Хіба той, хто крав цю саму парингею, не знав наслідків? Знав, а все одно вкрав!»

Він пішов назустріч натовпу. Кілька разів йому гукнули:

— Ти що? Несповна розуму? Куди прешся? Хіба не знаєш: Мадингма прокинувся?

Блостер відмовчувався чи посміхався винуватою посмішкою, відмахуючися рукою, а сам просувався до центру міста, ухиляючися від машин. А ті й далі бігли по дорогах, тротуарах, витоптуючи газони та ламаючи дерева. Врешті-решт Блостер вийшов на великий майдан, у центрі якого височіла будівля поверхів на двадцять. «Мабуть, тут», — подумав колишній супровідник, як жартома називали бійців загону супроводу.

Блостер підійшов до будівлі. На невеличкому майданчику стояли два лапобіги. Один стояв на синіх, із жовтими цятками, тонких та жилавих лапах, інший мав міцні лапи чорного кольору з могутніми гострими пазурами. «З такими пазурами і на дерево можна вилізти!» — оцінив Блостер вигадку масябосянських конструкторів.

Він рішучо зайшов у під’їзд. Коридори зустріли його тишею й порожнечею. Мабуть, усі, хто міг, уже накивали п’ятами. Ні на першому, ні на другому поверхах нікого не було, панувала мертва тиша. Блостер здивувався. Якщо всі розбіглися, то хто ж тоді буде займатися драконом? Оскільки енергії не було, ліфти не працювали, і нагору він мусив підніматися сходами пішки. Нарешті у коридорі шостого поверху він щось почув. Шум був схожий на притишену розмову.

— От і добре! Хоч когось знайшов.

Він пішов на звук і лише у третьому кабінеті когось знайшов.

У невеличкій кімнаті розмовляли троє масябосян. Один із них ходив із кутка в куток, енергійно жестикулюючи руками, і щось гучно доводив, ще двоє сиділи спокійно, час від часу вставляючи у розмову репліки.

— …авжеж, розікрали! Які тут можуть бути вагання? Розікрали й продали! І яка різниця, куди?

— Як це яка? — втрутився у розмову один з тих, хто сидів за столом. — Треба знайти й обов’язково покарати! Щоб іншим не кортіло! Мер тут руки нагрів, хіба не зрозуміло?

— Це зараз не головне! Яка різниця, у Кінгстон, Виринею чи у Клок продали цю парингею? Це не має значення! Причетний до цієї оборудки мер чи ні — будемо з’ясовувати потім. Важливо інше: зібрати всіх, хто може думати. Думати й аналізувати. Як примусити дракона заснути — ось що зараз головне. Досвіду у цій роботі практично немає. Тричі на Масябосі прокидалися дракони, і тричі їх мусили вбити. Результат? Усі міста загинули. Усі! А я не хочу, щоб Ась загинув! — І той, що говорив, рубанув рукою, наче шаблею.

— Згоден! — неголосно сказав Блостер, який саме зайшов до кімнати. — Навіщо губити таке чудове місто?

— Ви хто? — Усі троє з подивом подивилися на чоловіка, що взявся невідомо звідки.

— Мене звуть Блостер Корпурама, пенсіонер, колишній чотовий загону супроводу.

— Мене звуть Агол. А це — мої друзі Табул та Реза. Хоч я ніколи не чув про загін супроводу, та й ім'я у вас чудернацьке, — це зараз не має значення. У вас є конкретні пропозиції?

— Аби що-небудь придумати, маємо подивитися на лігво Мадингми. Так, він прокинувся, а далі що? Наприклад, як він буде вибиратися на поверхню?

— Ну, — розчаровано протягнув Агол, — це нам усім відомо…

— І все ж таки, — продовжував наполягати Блостер, — давайте на все поглянемо свіжим поглядом.

— Ну… Будь ласка… — знизав плечима Агол. — Дракона від виходу відокремлює дванадцять перегородок із каменю та металу. П'ять він уже зруйнував. І це лише за сім годин.

— Чим же він їх руйнує? — поцікавився Блостер. — Хвостом чи ще як-небудь?

— Гм… — підозріло глянув на нього Агол. — Дозвольте все ж