Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Будь ласка, зніми плащ, — попросила жінка поруч зі мною.

— Що?

— Мені потрібно бачити твої рани.

Я хотіла відмовитися, та який у цьому був сенс? Незграбно здвигнула плечима, скидаючи плащ, і дозволила Цілительці розстібнути сорочку на плечах. Корпуснійці належали до Ордену життя і смерті. Я намагалася сфокусуватися на житті, але мене ніколи раніше не лікувала гришниця, тож усі м’язи в тілі аж напнулися від страху.

Вона дістала щось із невеличкого мішечка, й екіпаж наповнився різким хімічним запахом. Коли жінка взялася прочищати рани, я смикнулася, увіп’явшись пальцями в коліна. Та варто було їй впоратися, як я відчула між плечима гарячий свербіж. Я щосили прикусила губу. Спину нестерпно хотілося почухати. Кінець кінцем жінка закінчила й повернула мою сорочку на місце. Я обережно напружила плечі. Біль зник.

— А тепер рука, — сказала Цілителька.

Я вже майже забула про поріз від Дарклінґового ножа, але зап’ястя й долоня досі були липкими від крові. Жінка витерла поріз, а потім піднесла мою руку до світла.

— Спробуй не смикатися, — попередила вона, — інакше рубець залишиться.

Я щосили намагалася слухатися, проте екіпаж так хитало, що це було складно. Цілителька повільно провела рукою над раною. Я відчула, як шкіра запульсувала жаром. Рука почала скажено свербіти, і я зачудовано побачила, як плоть немов замерехтіла й заворушилася, коли два краї порізу сплелися, запечатавши рану під шкірою.

Свербіж зник, і Цілителька повернулася на своє місце. Я торкнулася витягнутими пальцями до своєї руки. На місці порізу залишився ледь опуклий шрам, оце й усе.

— Дякую, — з благоговінням озвалася я.

Цілителька кивнула.

— Дай їй свою кефту, — наказав їй Іван.

Жінка насупилася, однак, повагавшись лише мить, скинула червону кефту й простягла її мені.

— Навіщо мені це? — запитала я.

— Просто візьми, — гаркнув Іван.

Я забрала кефту з рук Цілительки. Обличчя у неї залишалося незворушним, але я бачила, що розлучатися зі своєю річчю жінці було боляче. Перш ніж я визначилася, пропонувати їй чи ні мій заляпаний кров’ю плащ, Іван постукав у стелю й екіпаж пригальмував. Цілителька навіть не дочекалася, поки він зупиниться, відчинила дверцята й вислизнула надвір; Іван зачинив за нею. Опричник повернувся на своє місце поруч зі мною, й ми знову рушили в путь.

— Куди вона? — поцікавилася я.

— Назад у Крібірск, — відповів Іван. — Ми їхатимемо швидше, якщо менше важитимемо.

— Ти, по-моєму, важчий за неї, — пробурмотіла я.

— Вдягни кефту, — наказав він.

— Навіщо?

— Тому що вона пошита з полотна Матерців, її не прострілиш із гвинтівки.

Я здивовано подивилася на нього. Хіба таке взагалі можливо? Я чула балачки, буцімто гришникам не шкодять прямі постріли й вони виживають попри рани, які здавалися смертельними. Ніколи не ставилася до цього серйозно, проте, можливо, за цими селянськими теревенями крилася правда про вироби Творців.

— А ви всі таке носите? — запитала я, натягуючи кефту.

— Тільки в полі, — пояснив опричник, і я мало не підстрибнула. Це вперше хтось із вартових озвався.

— Пильнуй лише, щоб тобі не влучили в голову, — застеріг мене Іван зі зверхньою посмішкою.

Я його проігнорувала. Кефта була завелика. На дотик вона була лагідною й незнайомою, а хутряна підкладка приємно зігрівала шкіру. Я пожувала губу. Несправедливо, що опричники і гриші носять підсилене полотно, а звичайні солдати — ні. Невже наші офіцери теж його носять?

Екіпаж набирав швидкість. За той час, який знадобився Цілительці для її роботи, на землю спустилися сутінки, а Крібірск залишився позаду. Я нахилилася вперед, намагаючись розгледіти щось за вікном, та навколишній світ ховався в присмерковому тумані. Відчула, як підступають сльози, й закліпала, намагаючись відігнати їх. Ще кілька годин тому я була наляканою дівчинкою на шляху до невідомого, та принаймні знала, хто я. З болем подумала про Паперовий Намет. Інші топографи, напевно, просто зараз сидять за роботою. Чи оплакуватимуть вони Олексія? Чи теревенитимуть про мене й те, що сталося в Зморшці?

Я стиснула пожмаканий армійський плащ, який лежав купкою у мене на колінах. Усе це, безсумнівно, було сном, якоюсь божевільною галюцинацією від пережитих у Тіньовій Зморшці страхів. Насправді я не могла вдягнутися в кефту гришників і сидіти в Дарклінґовому екіпажі, тому самому, що мало не переїхав мене вчора.

Хтось запалив в екіпажі гасову лампу, й у мерехтливому світлі я змогла краще роздивитися розкішний інтер’єр. На сидіннях лежала ціла купа чорних оксамитових подушок. Віконні шибки були прикрашені Дарклінґовим символом — двома колами, що перетинаються, знаком сонячного затемнення.

Двоє гришників навпроти розглядали мене, не приховуючи цікавості. Їхні червоні кефти з вишуканої вовни були рясно вигаптувані чорним і підбиті чорним-таки хутром. Світловолосий Серцетлумачник був цибатий і мав витягнуте меланхолійне обличчя, а Іван був вищий, кремезніший, із хвилястим темно-­русявим волоссям і засмаглою шкірою. Тепер, завдавши собі клопоту роздивитися хлопця, я мусила визнати, що він привабливий. І він знав про це. Великий гарненький задирака.

Я неспокійно посовалася на сидінні, знервована їхніми витрішками. Визирнула у вікно, проте там не було нічого, крім дедалі густішої темряви й мого власного блідого відображення. Знову перевела погляд на гриш і спробувала придушити роздратування. Вони продовжували витріщатися. Я нагадала собі, що ці чоловіки можуть змусити моє серце вибухнути у грудях, та зрештою більше не змогла це зносити.