Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

* * *

Наступного дня Льоха подзвонив до лікарні: вони збиралися зайти до географа, і, можливо, коли лікарі дозволять, провідати й Артемона. Хоч вони з ним і не були друзями, але тут зовсім інша справа: людина потрапила в біду. У лікарні відповіли, що до Костика, тобто Артемона, поки не можна, він у дуже важкому стані.

Учора ввечері Бонасьє разом з татом дивилася старий фільм про Суворова й, побачивши на його грудях великі царські ордени, згадала про обіцянки колекціонера Олега Васильовича наступного разу розповісти про нагороди. Бонасьє негайно причепилася до брата:

— Льохо, ну зателефонуй!

На всі Льохові відмовки сестра відповідала одноманітно: колекціонер обіцяв, і Льоха здався. Він подзвонив Олегові Васильовичу, і вони домовилися, що приїдуть до нього завтра по обіді. До товариства приєдналися й Миха з Рудиком, і після лікарні всі гуртом подалися до Києва.

* * *

О пів на третю до фалериста в гості завалилася ціла юрба гостей.

— Охо-хо, майбутні колеги! І юна леді з вами! Приємно, приємно, що молодь не байдужа до історії нагород! Прошу в кабінет! Марійко, лаштуй самовар!

Як і минулого разу, на столі з’явилися невеличкий електричний самовар, чайник з заваркою й таця з усіляким причандаллям для чаювання. Годину поспіль Олег Васильович розповідав хлопцям історії нагород, показував ордена з багатьох країн. Найбільше в його в колекції було нагород російських та радянських. Миха з Льохою, які дещо дізналися ще під час свого першого відвідування, все одно слухали, роззявивши рота, а про Настю і Рудика годі й було казати. Вони, як зачудовані, переводили погляд з одного ордена на інший, і перед їхніми очима немов розгорталися величні битви. Вони чули гуркіт гармат, ляскіт металу й стогін поранених воїнів. Коли Олег Васильович завершив розповідь, діти ще кілька хвилин не могли прийти до тями.

— Клас, — тільки й спромігся промимрити Рудик.

Вони стояли біля останнього стенду, на якому лежали ордени фашистських вояків: чорні хрести, медалі та два квадратні металеві жетони з викарбуваними номерами.

— А це що? — запитав Льоха.

— Це нагороди солдатів фашистської армії. їх знайшли при розкопках місць, де йшли бої.

— Ні, я не про хрести, я про ці залізяки, — Льоха тицьнув пальцем у квадратні жетони.

— А-а… Це не ордени. Це так звані посмертні медальйони, або жетони. Кожен солдат в німецькій армії мав такий медальйон з номером, щоб, у разі чого, його могли впізнати. У наших солдатів теж були медальйони, тільки вони інакше виглядали. Такі патрончики з кришкою, яка закручується. Туди вкладали записки, де вказувалися прізвище, ім’я, по батькові, звідки покликаний в армію тощо. Ось ці жетони, — Олег Васильович дістав з вітрини квадратну залізяку, — зараз особливо цінують чорні археологи.

— У чому ж їхня цінність? — не зрозумів Миха. — Залізяка залізякою. Орден — це зрозуміло: коштовне каміння, золото… Ну, й просто красиво. А це?

— Тут особлива справа. Як відомо, чорні археологи вдаються до розкопок зовсім не заради науки, а задля того, щоб свої знахідки якомога вигідніше спродати. За такий ось жетон, який належав родичу якого-небудь багатого тепер німця, можна отримати тисячі, а іноді й десятки тисяч євро. А якщо разом з жетоном будуть ще якісь особисті речі, то ще більше. Все залежить від того, наскільки грошовитий теперішній родич і наскільки він, скажімо так, сентиментальний.

— Ось воно як… — протягнув Миха.

— Себто? — запитав колекціонер. — Ти про що, Михайле?

— У нас у музейній експозиції було щось типу бляшанки, а там німецькі хрести, ось такий жетон і записка. Її вкрали разом з орденами!

— Зрозуміло! — вигукнув фалерист. — Цілком може бути, що крали саме цю бляшанку, а полковникові нагороди взяли заразом або про людське око. Ця бляшанка може багацько коштувати, справжнє багатство!

— А ми того й не знали… — розгублено пробурмотів Льоха. — А, виявляється, справа зовсім не в орденах Леніна…

— А кабінети розгромили теж, аби відхилити увагу, щоб вирішили, що це накоїли прості покидьки? Хитромудрі кошенята… — сказав Миха. — І як вони тепер родичів шукатимуть?

— Ну, достеменно я не знаю. Швидше за все, зроблять запит до німецької амбасади, а амбасада запитає у військовому архіві.

— Ага, розуміємо…

По сходах спускалися мовчки, схвильовані почутим. Виявляється, все було ще складніше, ніж здавалося з першого погляду!

— Може, підемо до німецької амбасади? — запропонував Рудик.

— І що ми там казатимемо?

— Ну… Жетон крадений…

— У кого? Ким? Номер жетона? Голомозі жетон принесуть і скажуть: знайшли на городі, допомагаючи бабусі-пенсіонерці картоплю копати! А зараз, з абсолютно шляхетних мотивів, хочуть повернути жетон родичам. Природно, за незначну винагороду! Зачекайте хвилинку, — Миха крутнувся на місці й знову вибіг по сходах. Повернувся він хвилин за десять.

— Ти чого? — запитав його Льоха.

— Та так, думка одна з’явилася. Згодом розповім.

* * *

Вдома Миха взяв ключ від гаража й зо дві години орудував різними інструментами. Зрештою невпевнено хмикнув, сховав до кишені результат своєї праці, зачинив гараж і пішов додому. Вже було поночі, і він вирішив не турбувати друзів.

Зранку Льоха знову подзвонив до лікарні. Географу вже дозволили потрошку вставати, а Пудель Артемон, за словами медсестри, все ніяк не приходив до тями, марив і марив.

— А хіба він, — поцікавилася вона, — сильно захоплювався машинами?

— Тобто? — не зрозумів Льоха.

— Та весь час торочить про якійсь там мотори.

Льоха лише з подивом знизав плечима: ніколи не помічав за Артемоном особливої любові до машин або автомобільних моторів!

У лікарню таки поїхали, вирішили відвідати географа. Костянтин Іванович зустрів їх усмішкою. Він неквапом простував лікарняним коридором, в смугастій піжамі й домашніх капцях.

— Привіт орлам! — усміхнувся він. — Радий вас бачити! Які новини?

Льоха з Михою перезирнулися: казати про Артемона, чи ні? Вирішили сказати. Виявляється, вагалися вони марно. Географ знав, що той лежить у травматології сильно побитий невідомою машиною, і навіть ходив його навідати, попри те, що травматологія міститься на одному поверсі з кардіологією.

— Я щось не втямлю, — говорив Костянтин Іванович. — Все згадує про якийсь мотор: дизель та дизель! Може, у машини, яка його збила, був дизельний мотор?

— А міліції казали про це? — запитав Миха.

— Тут був капітан з міліції. Напевно, йому сказали…

— Слісаренко, мабуть… — додав Льоха.

— Який ще Слісаренко? — усміхнувся географ.

— Ой, ліпше не питайте, — махнув рукою Миха. — Нам так від нього перепало!

— За що? — не відступався вчитель.

Довелося все розповісти, в тому числі й те, як мадам Бонасьє сховала орден і орденську книжку, і який це викликало