Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Дизель… Дизель… — раптом забурмотів Миха. — Дизель… Десь я вже чув… Когось так прозивали! Хтось… Когось… — він наморщився, згадуючи, де ж він чув це прізвисько.

Льоха спробував йому допомогти:

— Коли? Вчора? Позавчора? Може, це стосувалося якоїсь машини?

Миха на все досадливо відмахувався рукою, коли раптом його обличчя просяяло:

— Дизель! Ну, звичайно! Митяша пам’ятаєш?

— Якого ще Митяша?

— Того самого, з Попівки! Коли ми дзвонили голомозим, то він один раз назвав його Дизелем. Знаєш, як він сказав: ото вже швидкий ти, Дизелю! Саме так і сказав. Я тоді не звернув уваги, подумав, що він говорить щось про машину, на якій той бандюк їздить. А тепер і тут дизель об’явився! Прізвисько це, зрозумів?

— Ось що, хлопці, я думаю, вам треба сходити до капітана Слісаренка і все йому розповісти.

— Добре, Костянтине Івановичу, обов’язково сходимо.

На лікарняному ґанку друзі перезирнулися:

— Ну, ходімо до капітана?

І обидва одночасно заперечно похитали головами: отримувати прочухана вдруге їм не всміхалося!

Розділ 10

За козлячим столиком сиділа трійця: Миха, Льоха й Рудик. Миха з Льохою щойно повернулися з лікарні. Миха розповів Рудикові про свій здогад: одного зі злочинців звали Дизелем.

— Як же до них дістатися? Диви, скільки вони вже накоїли! Ордени покрали, Кость у лікарні, тітка Тетяна лише вчора на роботу вийшла після тієї отрути!

— А фалерист Яшик? — додав Льоха. — Той, що крадений орден купив?

— Цей сам винен, — похмуро кинув Рудик. — Не треба було у сумнівних осіб цінні речі купувати!

— А знаєте, — раптом сказав Миха, — що мій тато на рибалці сказав, коли щука на блешню покинула брати?

— Звідки ж ми можемо знати? — здивувався Льоха.

— Тато сказав, — повів далі Миха, — що треба поміняти блешню, й почепити таку, яку щука взяти захоче!

Він витягнув з кишені шматок темної жерсті й кинув на стіл.

— Що це? — запитав Рудик.

— Блешня для Дизеля.

— Ану, ану… — Льоха взяв до рук бляшаний чотирикутник, роздивився його, і раптом здогадався. — Посмертний жетон, чи що? Сам робив?

— Ага. Вчора в гаражі.

— Хм… — саркастично хмикнув Рудик, взяв у руки залізяку і оглянув з усіх боків. — Чесно кажучи, блешня не надто вже… Невже наші щуки на такий непотріб кинуться?

— Щуки може, й ні… Вони ж професійні мисливці, а от кошеня-любитель… — відповів Миха, щоправда, не дуже впевнено. — До того ж уночі, під склом… Цілком придасться. А розміри всі достоту такі. Навіть номер той самий, що в Олега Васильовича під склом.

— Ет, коли б ще знати, де ці котенята ховаються! — Миха важко зітхнув і почухав потилицю. — Блешню б їм під самий ніс кинули… Не втерплять, схоплять! Вони хоч і обережні, та жадібні!

— А може, все-таки, повартуємо під посольством? А раптом намалюються? — запропонував Льоха.

— Ми ж їх телефон знаємо? Може, спробувати подзвонити? Артемоном прикинутися… — запропонував свій варіант Рудик.

— Не вийде! — впевнено відказав Миха. — У них же номер висвітиться. А який номер? Чужий! Ні… Коли вони не клюнули на Артемонів дзвінок, то на дзвінок з чужого телефону й поготів не клюнуть. Схоже, доведеться почергувати під посольством.

* * *

Наступного дня зранку подалися до Києва. Домовилися чергувати по черзі: дві години Миха, дві години Льоха, Рудик виявився не при справах, позаяк злочинців в обличчя не бачив. Однак дуже швидко зрозуміли, що це дурня. По-перше, до посольства приходило безліч народу, і вони могли запросто пропустити або не впізнати злочинців. По-друге, що робити, якщо навіть впізнають? Схопити за руку? Репетувати на ціле горло? Обидва грабіжники здоровезні, як сараї! Дадуть в лоба й втечуть, а їх самих точно міліція схопить, а тоді доводь, що ти не верблюд! А по-третє, так можна чекати до початку навчального року! І нічого не дочекатися Залишалася єдина можливість: заманити грабіжників знову до музею. Може, якісь новини були й у міліції, але ні Миха, ні Льоха туди потикатися не бажали: боялися знову отримати прочуханку від капітана Слісаренка. Увечері знову сиділи за козлячим столиком. Тепер до товариства приєдналася й мадам Бонасьє.

— Так ви були в лікарні в Костя? А як Артемон?

— Учора вранці ще був непритомний. А чому це тебе цікавить?

— Я тоді, біля того місця, де він під машину потрапив, його слухавку знайшла. Треба повернути йому…

— Що?!! — одноголосно вигукнули друзі. — І ти про це мовчала?

— Та якось розгубилася від цієї крові на асфальті… запхала до кишені, а вдома перевдягнулася й забула.

— Де мобіла? — запитав Миха.

— Удома.

— Тягни її сюди! Негайно! Ну, ти втнула, Бонасьє…

Бонасьє принесла мобільник. Попри те, що Артемон добряче постраждав, мобільник був цілісіньхий. Миха ввімхнув телефон.

— Дивіться, тут лише один вхідний дзвінох, — схазав він, розглядаючи ехран телефону.

— Це, напевно, холи йому біля річхи дзвонили, — згадала мадам Бонасьє.

— Біля яхої ще річхи? — суворо запитав брат.

— А того ранху, холи його машина збила. Ми з ним біля річхи зустрілися, погирхалися, звичайно. А чого він по-хамському поводиться? Дурень який… А за півгодини він під машину потрапив.

— А про що він говорив телефоном? — нетерпляче запитав Миха.

— Я не чула. Він уже далеко був. Хіба… мені здалося… — промовила Бонасьє невпевнено, — що він заквапився відразу… Ну, як телефоном побалакав…

— Ой, як цікаво, — Миха почухав потилицю. — Чи не здається вам…

— Дуже навіть здається… — підтримав його Рудик.

— Це йому Дизель дзвонив. Дзвонив і призначив зустріч, — закінчив Миха. — І там, в умовленому місці, збив його машиною.

— Хлопці, це речовий доказ злочину. — Рудик узяв телефон до рук. — І його треба віднести до міліції. Тут зафіксовано час дзвінка та номер телефону. Нехай тепер цей Дизель має розмову з міліцією…

— Твоя правда, Рудику. Ми його й віднесемо, тільки трохи згодом. — Миха забрав телефон у друга. — Тепер ми знаємо, де знаходиться щука! Гайда до музею!

— Може, все ж таки, до міліції? — і далі наполягав Рудик, але вже якось не дуже впевнено.

— Ми вже раз ходили… А потім отримали по перше число! Ні, Рудику, ми повинні їх взяти самі! Так, Михо?

— Так, Льохо! Для нас це справа честі! Ходімо до школи, подивимося, що до чого.

— А я? — запитала мадам Бонасьє.

— Настя, — проказав Льоха серйозним голосом, — ти ж розумієш, що це не дівчача справа?

Бонасьє закопилила губу.

— Додому, сестричко, додому…

Нерозлучна трійця попрямувала до школи. Відчинивши музей ключем, узятим у чергової тітки Тетяни, хлопці зайшли до кімнати. Минулого разу злодії