Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Є ідея! — виголосив Миха. — Треба буде кілька шпульок волосіні і мотків скотчу. І ще драбина.

* * *

Щойно відкоркували пиво, як у Дизеля задзвонив мобільний телефон. Від несподіванки той здригнувся, а, глянувши на екран, миттєво спітнів:

— Слухай, Жучка дзвонить! Він що, з того світу?

— Жучка? — не менше від Дизеля здивувався Барбос, і теж подивився на екран. — Ні фіга собі…

— Ну? Відповісти, чи що? — невпевнено запитав Дизель.

— Не кожен же день тобі з того світу дзвонять, — похмуро пожартував Барбос. — Цікаво, хоча й лячно трохи…

Дизель приклав слухавку до вуха:

— Ну?

— Дизелю! Чуєш? Дизелю!

— Привіт, Жучко!

На якийсь час у слухавці затихло, а тоді знову пролунав приглушений квапливий голос:

— Який я тобі Жучка!

— Гаразд, Бетмен, не викаблучуйся! А що в тебе з голосом?

— Яв лікарні! Не можу голосно говорити, лежу в лікарні з купою переламів. Накрився ковдрою і розмовляю.

— А що трапилося?

— А як ви мені подзвонили тоді, я побіг на стрілку й утрапив під машину. Так по-дурному…

— І дійсно по-дурному… Сильно?

— Та мало не віддав Богові душу. Гаразд, я не про це. У музей ще один експонат додали: німецький жетон. Ну, той, що на випадок смерті видавався.

— Жетон? — перепитав Дизель, кинувши блискавичний погляд на Барбоса. — Звідки взяли?

— Не знаю, — швидко шепотів Бетмен. — Мене хлопці приходили навідувати й розповіли. Начебто десь розкопки знову робили й знайшли. Тільки розрахунок, як і перше!

— Гаразд, гаразд… Одужуй! — Дизель вимкнув телефон. — Нам привіт від покійничка! Як він уцілів, розуму не приберу! Барбосе, Жучка сказав, що в музей ще один німецький посмертний жетон принесли. З розкопок… Ну, й орденок Леніна… Ти як?

— Жетон? Це серйозно… Його повернути на історичну батьківщину не зле… Ха-ха… І орденок зайвим не буде! Ще раз якомусь недотямкові втелющимо! Ризикнемо!

— Е-е, ні, — протягнув Дизель. — Ризикувати я геть не маю наміру. Тут нормальний розрахунок. Не така дурна міліція, щоб двічі в одну й ту ж пастку нас заманювати. Поїхали, подивимося на вікна. Може, вони й справді там сигналізацію поставили? Пам’ятаєш, Жучка казав?

За годину вони були в Горобинівці й пройшлися кілька разів повз школу, потім зайшли до двору й оглянули вікна з тильного боку.

— Ондо ті вікна, — хотів показати Барбос.

— Не тицяй пальцями, — смикнув його Дизель.

— Два крайні від кута, з зеленими фіранками.

— Начебто сигналізації немає.

— І я не бачу.

— Добре. Братимемо сьогодні. Тут зволікати годі! Беремо, й ушиваємося з Києва бодай на місяць. До Криму подамося, у відпустку, на оксамитовий сезон. Гарно в Криму у вересні!

— Ага, море тепле, й сонце вже не шкварить! Вилежуй на пляжі, скільки забажаєш…

— Пиво холодне носять!

— Краса! А тепер валимо звідси, не треба тут зайве світитися.

* * *

Десь о десятій вечора Дизель з Барбосом приїхали до Горобинівки. Машину залишили трохи осторонь від школи, приблизно за сто метрів. Барбос накинув на плече невелику сумку з різним причандаллям: два ліхтарики, дві маски й балончик з гасом. Так, про всяк випадок… Крім цього, в сумці було ще дві гумові присоски і склоріз.

Ось і школа. Пройшлися вулицею сюди-туди, пороззиралися — нічого підозрілого не побачили.

— Ну, гайда!

Крадькома підійшли до вікон. Дизель підсадив Барбоса, той вийняв з сумки дві присоски й приліпив їх до скла. Тоді єдиним енергійним рухом намалював на склі майже правильне велике коло, стиха постукав по ньому зворотнім кінцем інструменту й смикнув за присоски. Шмат скла безгучно вийнявся, і він подав його Дизелю. Той

притулив вирізане скло до стіни, відліпив присоски й повернув їх Барбосу. Той виконав таку ж операцію з другим склом, тільки коло цього раз було меншим. Нишком простягнув крізь дірку руку, відстебнув шпінгалети й навалився на віконну раму. Певно, вікно давно не відкривали, й воно ніяк не хотіло піддаватися. Але терпінням і працею всього добудеш, і вікно врешті-решт відчинилося. Барбос прислухався, панувала суцільна тиша.

— Тихо, — прошепотів Дизель.

Барбос безгучно стрибнув в кімнату, за ним на підвіконня забрався Дизель.

— Дай ліхтарика, — ледь чутно прошепотів Дизель, теж спустившись на підлогу.

Барбос закопирсався з сумкою.

— Де стенд з орденом? — запитав Барбос.

— Начебто в кутку, біля кулемета.

У кутку кімнати стояла дерев’яна модель кулемета «Максим» з широким кулезахисним щитком. Нечутно ступаючи, Барбос пішов у бік скляного стенду, який виблискував в промені ліхтарика.

— От дідько, що за халепа? — раптом тривожно зашепотів він.

— Чого це ти?

— Та заплутався в чомусь… Не видно ні чорта… От блін… Та що ж це таке!

— Смикай, Льохо! — раптом пролунав чийсь голос.

Від несподіванки Дизель закляк на місці. Повз його обличчя промайнуло щось м’яке, майже невідчутне, й на нього повіяло небезпекою. Дизель прожогом кинувся назад у вікно, скочив на підвіконня, обернувся на мить і просичав крізь зуби:

— Ну, Жучко, начувайся… — і зник у чорному прямокутнику. В цю мить за його спиною в темних вікнах шкільного музею спалахнуло яскраве світло.

Розділ 11

Рудик, який стояв біля дверей, намацав у темряві вимикач, і кімнату осяяло яскраве світло. З-за кулеметного макета, що стояв у кутку музею, вистрибнув Льоха Холмс. В іншому кутку кімнати з-під стенду вигулькнув Миха Ватсон. Ближче до кулемета, біля самого стенду, де знаходився китель з орденами, звивався один з голомозих. Ноги його заплуталися в кільцях волосіні, розкладених на підлозі, а згори його накрило трьохрядною рибальською сіткою-плутанкою. Він намагався її зняти або подерти, проте лише ще гірше заплутувався. Льоха з Михою вже закружляли довкола нього, обмотуючи скотчем, як бандероль на пошті. За півхвилини Барбоса, а це був саме він, знерухомило.

— Піймався! — закричав Льоха.

— Ось вона, білочка, — зловтішно сказав Миха. — Схопила таки блешню, а?! Ти Дизель? Це ти, гад, Артемона… тобто, Бетмена, тьху ти! Костика покалічив? — І вихопив з кишені старий, вкритий іржею, револьвер, який він ще з вечора вийняв з одного зі стендів. — Ну? Відповідай, бо гірше буде! — І сунув цівку просто під ніс злочинцю.

Барбос був зляканий до нестями.

— Дизель у вікно… Це Дизель… — він хотів вказати пальцем на причинене вікно, але не зміг навіть поворухнути рукою. — А я Барбос.

— Рудику, — розпорядився Миха, — біжи до тітки Тетяни й викликай