Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Який це? – здивовано спитав містер Бембль.

– Такий самотній, сер! Такий самотній! Я всім осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сваріться на мене! – Олівер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.

Кілька секунд містер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув і, пробубонівши собі під ніс щось про цей «клятий кашель», наказав Оліверові витерти очі й бути слухняним хлопчиком; потім узяв його знову за руку й мовчки подався далі.

Трунар, що допіру позаставляв віконницями вікна своєї крамниці, сидів, схилившись над рахунковою книгою, і при світлі підсліпуватого недогарка заносив у неї якісь записи, коли містер Бембль увійшов до хати.

– Ага, – мовив він, глянувши з-понад книги й обриваючи на півслові свій запис. – Це ви, містере Бембль?

– Своєю власною персоною, містере Соуерберрі, – відповів сторож. – Ось привів вам хлопчину.

Олівер уклонився.

– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо підносячи над головою свічку, щоб краще його розглянути. – Місіс Соуерберрі, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди на хвилинку, голубонько?!

З глибини сусідньої невеличкої кімнати виринула його дружина: це була маленька худа, зморщена жінка із злим сухорлявим обличчям.

– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив містер Соуерберрі.

Олівер вклонився знову.

– Господи, – скрикнула жінка, – який маленький!

– Так, він досить малий, – відповів містер Бембль, дивлячись на Олівера таким поглядом, наче б то він був тому винен. – Він малий – ніде правди діти, але з часом він підросте, місіс Соуерберрі.

– Ет, звісно підросте! – дражливо озвалася господиня. – Підросте на наших харчах: на парафіяльних дітях далеко не заїдеш – хто-хто, а вже я це добре знаю, на них тільки докладати доводиться, а користі – чортма! Але чоловіки завжди певні, що вони розумніші за нас. Про мене! Сюди! Та сюди-бо, сухоребре! – З цими словами вона відчинила бокові двері й штурхнула Олівера вниз по крутих вузеньких східцях до темної комірки, що гордовито звалася «кухнею», але насправді була темним закамарком перед льохом для вугілля. В кухні сиділа якась неохайна дівчина в стоптаних черевиках і синіх вовняних подертих панчохах.

– Шарлотто, дай цьому хлопцеві те холодне м’ясиво, що ми залишили для Тріпа, – дзвеніла місіс Соуерберрі. – Він із самого ранку не повертався додому, то хай вибача. Хлопець, мабуть, не побридує ним, ге?

Від самої згадки про їжу очі Оліверові заблищали; тремтячи з голоду, він радісно запевнив, що нічим не гидує, і з жадобою накинувся на поставлені перед ним недоїдки.

Якби-то якийсь вгодований філософ, їжа й питво якого перетворилися в ньому на жовч, кров якого – лід, а серце – залізо, якби-то він поглянув, як клацав зубами Олівер Твіст над недогризками, якими погидував навіть пес. Я б хотів, щоб цей філософ бачив, з якою дикунською пожадливістю роздирав голодний хлопець ці шматки. Але ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ сам з такою ж самою насолодою накинувся б на таку страву.

– Ну що, наївся? – спитала місіс Соуерберрі, коли Олівер повечеряв (вона дивилася з німим жахом на його вовчий апетит, і боязкий острах за майбутнє стискав їй серце).

Перед Олівером не залишалося більше ані крихти їстівного, і тому він відповів, що наївся.

– То ходи за мною, – наказала місіс Соуерберрі, беручи в руки тьмяного засаленого каганця, – твоя постіль лежить під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун – ні? А проте, бійся чи не бійся, а все одно тобі ніде більше спати. Чого став? Цілу ніч мені на тебе чекати, чи що?

Олівер більше не отягався і покірно пішов за своєю новою господинею.

Розділ V

Олівер знайомиться з новим товаришем, бере вперше участь у похороні, і ремество його господаря справляє на нього неприємне враження

Залишившись на самоті в майстерні, Олівер поставив блимавку на ослін і з жахом, цілком зрозумілим не то що для дитини, а й для дорослого, озирнувся довкола. Посередині, на чорних козлах, стояла незакінчена труна: вона виглядала так похмуро і так виразно й моторошно говорила про смерть, що Олівер аж здригався від голови до п’ят щоразу, як погляд його падав на цю неприємну річ, і йому здавалося, що ось-ось з дна її помалу піднесе свою голову якась страхітлива постать і він збожеволіє з жаху. Вздовж стін ряд у ряд стояли обстругані берестові дошки, наготовлені для нових трун, і в тьмяному жовтуватому світлі каганця вони здавалися величезними широкоплечими привидами, що, заклавши руки в кишені, вишикувалися тут. Долі валялася тирса, берестові ошурки, цурпалки, цвяхи й окрайки чорного краму, а на стіні за прилавком була намальована дуже красномовна сцена: двоє катафалників при повному параді, в дуже цупких високих комірцях, стоять при виконанні своїх обов’язків на порозі якогось будинку, а здалеку наближається катафалк, запряжений четвернею чорних коней. У майстерні було тісно й душно, повітря, здавалося, було насичене духом трун. Закамарок під прилавком, куди Оліверові кинули тоненького матрацика, віддавав могилою.

Але не тільки це пригнічувало Олівера. Він був один як палець у чужому місці, а всі ми добре знаємо, як самотньо й холодно буває в таких випадках на серці навіть у найсильніших з нас духом. У нього не було ані приятелів, ані друзів, ні за ким було сумувати й ніхто не сумував за ним. І не щеміло його серце від недавньої розлуки, відсутність любих, добре знаних облич не гнітила його своєю пусткою. А проте Оліверові було тяжко. Коли він заліз на свою вузеньку тверду постіль, йому палко схотілося, щоб постіль ця була йому за труну і щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якій землі на цвинтарі, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогін старого дзвона вколисав його.

Рано-вранці Олівера збудило настирливе грюкання у двері майстерні. Чобіт ударив у двері разів із двадцять п’ять, поки Олівер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли він підбіг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, вочевидь, належав власникові ніг, пробубонів:

– Чи відчиниш ти мені двері нарешті, га?

– Зараз, зараз, сер, – відгукнувся Олівер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.

– Ти, мабуть, новий підмайстерок, га? – провадив голос.

– Так, сер, – одказав Олівер.

– Скільки маєш літ?

– Десять, сер.

– То я тобі ось зараз як дам, підкидьку! – І після цієї люб’язної обітниці власник голосу свиснув.

Олівер надто