Читати книгу - "Небіж чаклуна"

Він відімкнув двері, спустився сходами вниз, послав покоївку найняти кеб (у ті часи кожен мав багато слуг) і зазирнув до вітальні. Там, як він і сподівався, він знайшов тітку Летті. Вона була заклопотана пильним ділом – лагодила матрац. Він лежав на підлозі біля вікна, а вона стояла на ньому навколішки.

– Моя люба Летиціє, – сказав дядько Ендру, – мені треба… е… е… вийти. Позич мені п’ять фунтів або десь так, я маю зустрітися з гарною дівчиною.

– Ні, любий Ендру, – сказала тітка Летті рішучим спокійним голосом, не підводячи голови від своєї праці. – Я тисячу разів повторювала, що не позичатиму тобі грошей.

– Не будь такою впертою, моя люба, – сказав дядько Ендру. – Це дуже важливо. Ти поставиш мене в по-диявольському незручне становище, якщо не виконаєш моє прохання.

– Ендру, – сказала тітка Летті, дивлячись йому в обличчя, – мене дивує, що тобі не соромно просити в мене гроші.

За цими словами існувала тривала й нудна історія, як то часто буває в дорослих людей. Вам треба знати про неї тільки те, що дядько Ендру, нібито «залагоджуючи всілякі справи дорогої Летті», а насправді нічого не роблячи, витрачав великі гроші на бренді й сигари (а тітці Летті доводилося знову й знову сплачувати його рахунки) і зробив її набагато біднішою, аніж вона була тридцять років тому.

– Моя люба дівчино, – сказав дядько Ендру, – ти нічого не розумієш. Сьогодні я муситиму зробити цілком несподівані витрати. Мені треба трохи розважитися. Не будь упертою, дай мені гроші.

– І кого ти збираєшся розважати, Ендру? – запитала тітка Летті.

– Щойно до мене прибув надзвичайно важливий гість.

– Не мели дурниць, – сказала тітка Летті. – Протягом останньої години у двері не було жодного дзвінка.

Цієї миті двері несподівано широко відчинилися. Тітка Летті обернулася й з подивом побачила, що у дверях стоїть величезна жінка, розкішно вдягнена, з голими руками, а її очі метали блискавки. То була Відьма.

Розділ 7

Що сталося біля дверей

– Ниций рабе, скільки я муситиму чекати свою колісницю? – громовим голосом запитала Відьма.

Дядько Ендру зіщулився й відступив від неї. Тепер, коли вона постала перед ним, усі дурні думки, що обступили його, коли він дивився на себе в дзеркало, покинули його. Але тітка Летті підвелася з колін і вийшла на середину кімнати.

– І хто ця молода особа, Ендру, можна мені запитати? – промовила тітка Летті крижаним голосом.

– Визначна гостя – дуже важлива ос-соба, – промурмотів він, затинаючись.

– Нісенітниця! – заявила тітка Летті, а тоді провадила, обернувшись до Відьми: – Негайно забирайся з мого дому, безсоромна хвойдо, а то я викличу поліцію.

Вона думала, що Відьма прийшла з якогось цирку, і їй дуже не сподобалися її голі руки.

– Хто ця жінка? – запитала Ядіс. – На коліна, нікчемний рабе, поки я тебе не вдарила.

– Мені не треба лайки в моєму домі, жінко, – попередила тітка Летті.

Несподівано, як здалося дядькові Ендру, цариця випросталася і стала ще вищою. Вогонь бризнув із її очей: вона простягла руку тим самим жестом і з тими самими грізними й жахливими словами, якими вона недавно перетворила ворота Чарну на порох. Але нічого не відбулося, крім того що тітка Летті, подумавши, що ті жахливі слова були сказані незвичайною англійською мовою, зауважила:

– Так я й думала. Ця жінка п’яна. П’яна! Вона навіть не спроможна говорити зрозумілою мовою.

То була, певно жахлива мить для Відьми, коли вона несподівано зрозуміла, що її спроможність перетворювати людей на порох, яка була цілком реальною в її світі, виявилася марною в нашому. Але вона ні на мить не втратила самовладання. Не думаючи про своє розчарування, вона стрибнула вперед, схопила тітку Летті за шию й за коліна, підняла її високо над головою, так ніби та була не важчою за ляльку, й кинула її через кімнату. Коли тітка Летті ще летіла в повітрі, покоївка (якій ранок видався дуже цікавим) устромила голову в двері й сказала:

– Ваш наказ, сер, виконано, кеб подано.

– Ходімо, рабе, – сказала Відьма дядькові Ендру.

Він щось забурмотів про «гідне жалю насильство – я повинен висловити протест», але, перехопивши єдиний погляд від Ядіс, він утратив мову. Вона потягла його геть із кімнати й геть із дому. І Діґорі пробіг униз сходами саме вчасно, щоб побачити, як зачинилися за ними двері парадного входу.

– Оце так! – сказав він. – Вона вирвалася на волю в Лондон. І забрала із собою дядька Ендру. Я не уявляю собі, що тепер може статися.

– О, містере Діґорі, – сказала покоївка (день для якої видався справді чудовим). – Я думаю, міс Кеттерлі дуже вдарилася.

І вони обоє побігли до вітальні, подивитися, що ж там сталося.

Якби тітка Летті впала на голі дошки чи навіть на килим, я думаю, вона переламала б собі всі кістки: але, на своє велике щастя, вона впала на матрац. Тітка Летті була дуже сувора стара леді; леді часто були суворими в ті часи. Вона понюхала трохи нюхальної солі й посиділа кілька хвилин, а потім сказала, що з нею все гаразд, якщо не зважати на кілька синців. Їй не знадобилося багато часу, щоб оцінити ситуацію.

– Саро, – сказала вона покоївці (яка ніколи не мала такого цікавого дня) негайно піди в поліцію і скажи їм, що на волі розгулює небезпечна божевільна жінка. Я сама віднесу ланч місіс Кірке.

Місіс Кірке, звичайно, була матір’ю Діґорі.

Після того як мати одержала свій ланч, Діґорі й тітка Летті також поснідали.

І тоді Діґорі глибоко замислився.

Проблема полягала в тому, як відіслати Відьму до її власного світу чи принаймні вислати геть із нашого якомога швидше. Хоч би що сталося, їй не можна дозволити шаленіти в домі. Мати не повинна її побачити. І бажано не дозволити їй шаленіти в Лондоні. Діґорі не було у вітальні, коли вона намагалася «розтрощити» тітку Летті, але він бачив, як вона розтрощила ворота в Чарні. Тож він знав про її жахливу силу й не знав, що вона втратила її частину, коли прийшла в наш світ. І він знав, що вона хоче підкорити собі наш світ. На цю мить, як він міг собі уявити, вона могла вже розтрощити Букінгемський палац або Дім парламенту: і не випадало сумніватися, що чимало полісменів уже перетворені на купки пороху. І він ніяк не міг перешкодити цьому. «Але кільця начебто діють, як магніти, – подумав Діґорі. – Якщо я зможу доторкнутися до неї, а потім схопитися за своє жовте кільце, ми обоє