Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Я кліпнула, а потім, не втримавшись, посміхнулася.

Після сніданку вона запропонувала мені прогулятися до школи валькірій і показати все навколо. Виявилося, поки я була в купальні, її перестрів один з магів і доручив познайомити мене з їхнім способом життя і звичаями.

Ми вийшли на залитий вранішнім сонцем внутрішній двір. Після напівтемряви їдальні тут було так яскраво, що довелося кілька разів зажмуритися, поки я не звикла до світла. А після охнула, озираючись довкола.

За нашими спинами залишилася двоповерхова кам’яна будівля, з якої ми щойно вийшли. У дворі, що більше нагадував галявину, вкриту густою темно-зеленою травою, розташовувалися столи з лавами і віддалік – місце, де дівчата щовечора розпалювали багаття і відпочивали.

Щоб дістатися до школи і тренувальних майданчиків, треба було перейти невеличкий ліс. В ньому кипіло життя – всюди снували білки, вдвічі більші за земних, а різнобарвні пташки щебетали так голосно, що було важко зосередитися на власних думках. Я не боялася загубитися – він виглядав доглянутим, а тут і там тягнулися добре протоптані стежки.

Єдине, що не давало спокою – це відчуття чужого погляду, схованого між ялинами, ясенями і вільхами. Помітивши, що я тривожно озираюся, Інгрід заспокійливо сказала:

– Не бійся. Це Лісовик. Йому теж цікаво, хто це новий тут ходить.

– Він нічого не зробить? – обережно поцікавилась я.

– Ні, якщо ти не будеш шкодити його лісу. Тут ми у нього в гостях, а не навпаки.

Через деякий час я звикла до мурашок по тілу достатньо, щоб спитати:

– Чому всі живуть саме тут? Хіба люди можуть потрапити в Асгард? Я думала, це заборонено.

Інгрід знайшла заросле мохом повалене дерево неподалік від стежки і всілася на нього. Я присіла поруч.

– Ми не люди, а напівкровки, тому для нас зробили виняток, – відповіла вона. – Зазвичай валькірії прибувають в Асгард у віці вісімнадцяти років, щоб уникнути проблем з поліцією. Та зараз лишатися в Мідгарді стало небезпечно. Наскільки я знаю, ти єдина пробула там так довго і не загинула.

– Чому я мала б загинути? – нахмурилась я.

У мене було цілком звичайне життя... відколи я заблокувала свою силу.

Інгрід повернулась до мене. В її блакитних очах промайнув сум.

– Бо нас убивають.

– Але чому?

– Так було завжди, – знизала плечима дівчина. – Юні валькірії, які ще не вступили в силу, завжди були легкою здобиччю для нижчих духів. Саме тому нам всім тепер дають охоронців від народження. Але за останні роки вбивати почали й сильних валькірій. Досвідчених.

– Я не бачила тут жодної дорослої воїтельки, – підняла брови я. – Вони живуть в іншому місці?

– Ні, – похитала головою Інгрід. – Просто безсмертя має свої переваги. Тут ми і в сто років виглядаємо, мов на вісімнадцять.

– А скільки років тобі? – не втрималась я.

– Я потрапила сюди три роки тому, – озвалась вона. Задумливо смикнувши кінчики довгих білявих косичок, вона зіскочила зі стовбура і мовила: – Хочеш, познайомлю тебе колись з Гуннаром? Він воїн, як і Асгейр.

– То вони з Асгейром – щось на кшталт колег?

– Більше, – всміхнулась дівчина, коли ми рушили стежкою далі. – Вони – найкращі друзі, хоча Гуннар – син простих асів, а Асгейр – напівбог.

– Напів... хто?

Я вражено спинилась, не зважаючи на зайця, що злякано дременув в гущавину подалі від нас.

– Він досі тобі не розповів? – здивувалась Інгрід, зупинившись поруч.

– Про що?

– Асгейр – син Одіна.