Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Луїза вже повернулася. В мій бік вона демонстративно не дивилася. Мене це влаштовувало – менше за все я хотіла сьогодні сваритися з досвідченою воїтелькою. Нора вже лежала під ковдрою – схоже, вона рано лягала спати. Інгрід же сиділа на сусідньому з моїм ліжку і явно чекала на мене.

Наблизившись і стараючись не шуміти, щоб не заважати Норі, я знайшла в комоді порожню нижню шухляду і переклала туди речі, які принесла в Асгард. Серед них був комплект чистого одягу, телефон, від якого тут не було користі, і улюблена книга – збірка романів Джейн Остін. Туди ж відправилась і золота підвіска у формі сонця.

Інгрід, помітивши її, захоплено вигукнула:

– Яка краса! Звідки це у тебе?

Погладивши опуклу серединку, від якої розходилися промені, я обережно поклала прикрасу до інших речей і зачинила шухляду.

– Це все, що лишилося мені від матері.

– Її теж уже немає? – співчутливо скривилася дівчина.

– Чому «теж»? – здивувалась я. – Моя мама була людиною.

Світлі брови Інгрід поповзли вгору.

– Це неможливо. Валькірії народжуються від матерів-валькірій.

Я хотіла вже було заперечити, але передумала. Що, як це була правда? Я нічого не знала про маму. Батько не любив про неї говорити, а більше спитати було ні в кого – бабусь і дідусів з її боку я не знала.

Нахмурившись, я похитала головою і змінила тему.

– А твоя мама – валькірія?

– Так, – ніжно посміхнулась Інгрід. – Вони з батьком живуть у Мідгарді. Він – людина, але вони дуже люблять одне одного. Заради нього мати навіть просила Одіна дозволити їй служити в його світі.

– І ти любиш їх, – всміхнулась я, спостерігаючи, як пом’якшилось обличчя вальірії при згадці про рідних.

Щира посмішка дівчини зблякла.

– Більше за все на світі, – несподівано сумно промовила вона.

Я вже хотіла було задати нове питання, аж тут почула обурений голос Нори:

– Та замовкнете ви чи ні? Дайте поспати!

Тихо всміхаючись, ми забралися у власні ліжка і погасили свічки. Луїза, повернувшись з купальні, невдовзі зробила те саме.

Заснути було важко. Я довго крутилася, збиваючи постіль, проте сон не йшов. Дивлячись крізь вікно на зірки, я прокручувала в голові сьогоднішній день. Подорож, Асгейр, напад, лазарет, валькірії... Знову й знову, по колу. Зрештою, втома таки взяла своє, і я заснула.

Ранок почався з бадьорого голосу Нори. Вона, немов добре вишколений солдат, встала на світанку і голосно вигукнула:

– Прокидайтеся, сонні коали!

– Норо, йди собі! – пробурмотіла Луїза.

– Ще рано, – підхопила Інгрід.

Ледве розліпивши очі, я глянула на велетку. Пирхнувши, вона, тим не менш, більше не вмовляла нас вставати. Мовчки переодягнувшись за ширмою в кутку спальні, валькірія захопила великий меч і вийшла зі спальні.

– Куди вона так рано? – тихо спитала я у Інгрід. Та перевернулася на інший бік і позіхнула.

– Тренуватися, куди ж іще.

Наступного разу я прокинулася вже від шурхоту. Виявилося, дівчата вже вставали, а от Нори досі не було. Тоді я й собі протерла невиспані очі, переодягнулась у зелену бавовняну сорочку й штани і заплела волосся у косу, як у інших дівчат. Луїза підкреслено мене ігнорувала, тому я вирішила її теж не зачіпати.

Швидко умившись – в купальні знайшлися навіть зубні щітки і пасти – ми з Інгрід рушили на сніданок.

– Це місце нагадує середньовічний замок, – промовила я, озираючись довкола.

– Мені теж, – посміхнулася вона. – Але, на щастя, тут є приємні сучасні деталі. Наприклад, кава.

– Тут варять каву? – здивувалась я.

– Аякже, – кивнула вона і додала вже тихіше: – Це в палацах богів усе по старим звичаям. Нам же дозволяють принести з собою трохи благ цивілізації.

– Може, тут і інтернет є? – з надією поцікавилась я.

– Оце вже ні, – розсміялась дівчина. – Електроніка в Асгарді не працює.

– Шкода, – зітхнула я.

Їдальня розташовувалася на першому поверсі. Це був просторий зал з кам’яними стінами і дерев’яною підлогою. Вікон було небагато, тож тут горіли свічки навіть удень. Вздовж стін тягнулися довгі столи з лавами, а в повітрі дійсно розносився терпкий аромат кави.

Коли ми з Інгрід увійшли, більшість дівчат уже снідали. В їдальні лунали дівочі голоси і веселий сміх. Швидко обвівши зал поглядом, я нарахувала не більше тридцяти валькірій. Вільних місць було багато.

Підхопивши під лікоть, Інгрід повела мене до столу, на якому стояли горщики з вівсянкою, таці зі свіжим хрустким хлібом, варені яйця, сир і фрукти. Від хвилювання їсти не хотілося – до горла підкотила нудота. Зітхнувши, я схопила червоне яблуко і відкусила.

Інгрід, поглянувши на мене, хихикнула.

– Що? – спитала я, хрумтячи солодким фруктом.

– Нічого, – похитала головою вона. – Просто... Єва і яблуко.