Читати книгу - "Місце для дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Знайшли? Що ти не кажеш? Ні, не повірю!
– А от знайшли… дві отакі книжки… то ще мого діда… мовляв, антирадянські…
– Що? В тебе? Антирадянські?
– Це вони так сказали… а насправді ці книжки видані ще тоді, коли ніякою радянщиною й не пахло… Забрали вони ті книжки… а за пару днів мене викликали в кабінет парторга… там сидів якийсь… у цивільному… от він і повів зі мною бесіду… спочатку про ті книжечки і що за такі речі я ого-го як загримлю, бо ж давав їх читати, а це вже поширення ворожої літератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мій, кажу, та я ж нічого такого… та я в житті ніколи, щоб… Е ні, каже він… провина твоя доведена, підсудне діло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навіть сльозу пустив, думаю, пожаліє. Кажу… Простіть! Не буду більше! А книжечки ці заберіть! Щоб я їх не бачив… Тільки простіть, бо це ж я по простоті душевній…
– А він?
– А він… каже… добре, на перший раз, але тільки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумієш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нічого страшного…
– І ти погодився?
– А що я мав робити… Тюрма ж світила… Після того я зустрічався з ним щотижня… він мене запитував, я відповідав, а вкінці те все треба було записати на папері…
– І про що він тебе запитував?
– Про… про моїх знайомих… я мусив їх тепер дуже часто провідувати… я раніше до них так часто не ходив… а тепер тільки те й робив, що від одного до другого… а його все цікавило – як вони з жінками живуть, як вони до тещ своїх ставляться… не тільки про їхні політичні погляди, не тільки…
– І ти все те старанно записував?
– Звичайно… і тоді зі мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…
– Дивно… як дивно… зі мною сталася не менш чудернацька пригода… одного разу мене викликано в Сірий будинок… Там за столом сиділа ціла комісія… Вони й кажуть мені: «А чи знаєте ви, що у вас на спині написано? Чи знаєте, яка там крамола, яка розпуста, які підлі наклепи?» А я здивувався не на жарт… Що там може писатися, коли я знаю, що ніхто ніколи нічого мені на спині не писав?… Крім того я ніколи не зазирав собі за спину… в мене навіть такого великого дзеркала нема, щоб зазирнути… А вони кажуть: «А ти зазирни… зазирни… і прийдеш покаєшся…» Ну, я вдома взяв люстерце і так, і сяк пробував зазирнути, нічого не виходило. А вони мене викликають і викликають, не дають мені спокою… Я вже з розпачу впав на коліна: «Змилуйтеся! Здеріть зі спини шкуру, тільки лишіть мене в спокої!» А вони скривилися і відказують: «За кого ти нас маєш? За гицлів? Щоб ми шкуру здирали? Сам здери! Сам! Або піди до того, хто тебе розписав!..» Це так довго тривало… А я, щоб побачити, що там у мене на спині, так вигинався та викручувався перед люстерком, що зовсім згорбився…
– І навіть тоді вони тебе не пожаліли?
– Ні… вони мене викликали, суворо дивилися в очі і вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотів повіситися… я вже навіть одного разу запхав голову в петлю… Але в останній мент мене осяяло – адже вони так ніколи й не веліли мені скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, ніколи не бачили, що там написано… І тоді я сам помчав до них, я прибіг і скинув сорочку, наставив їм горб…
– Ну… і що було далі?
– Ти не повіриш… Це було так несподівано… Тільки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовиті, вони тряслися з реготу, а я від страху… Коли ж вони досхочу насміялися, то почали плескати мене по плечах і заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… і відпустили…
– Відпустили?
– Так, відпустили… Але з горбом…
– Як ти думаєш, чого вони до тебе присікалися?
– Я думаю… думаю хтось… на мене… але стривай… ти сам щойно казав… тебе ж розпитували про твоїх знайомих… отже про мене теж?
– Так… і про тебе…
– То це ти вигадав, що у мене на спині написано крамолу?
– Розумієш, коли тебе викликають щотижня і ти мусиш щотижня подати якусь інформацію, то мимоволі змушений будеш брехати… бо що тобі залишається… коли нічого нового нема…
– То це ти мене оббрехав?
– Я не знав, що це так серйозно… я ляпнув дурницю, я тепер розумію… але з тобою сталося ще не найгірше…
– Ага, то іншим ти так само насолив?
– Звичайно… і то набагато сильніше, ніж тобі… адже їх посадили… а ти вийшов сухим із води…
– Ах ти ж стукач! Сексот нещасний! Мені гидко за тебе!
– Яка дурниця… я пережив жахливіші муки… але зате, коли сталася революція, я відвів душу… я вистежив того, хто мене допитував… я вистежив його і видав… Я його особисто повісив… розумієш, яка це була насолода!.. Я вслухався до його хрипу, милувався його корчами… я особисто його й поховав… на сміттярці… так… десь тут… в тих паперах… десь тут і мої донесення… праця стількох літ… долі стількох людей… ти хоч живий… а скільки загинуло… в снігах… в сибірах…
– І всі вони тут… у нас під ногами… всі твої папочки…
– Тут чудово… це розкішне море паперу… так би впав і катулявся…
– Не дуже-то з горбом покатуляєшся…
– Що ти верзеш? Який горб?! Де ти бачив горб? Є тільки ти і я. Нема жодних горбів. Усе це вигадка! Наклеп! Не смій більше й натякати про це!
– Не верещи як недорізаний… нема то й нема… бідний думкою багатіє…
– Я не потерплю жодних натяків. Є тільки ти і я. Без горбів. Горби залишились там, звідки ми прийшли. А тут тільки паперове море. І ти та я…
– Кат і його жертва…
– Яка жертва? Ти?… Ти себе вважаєш жертвою? Це я жертва! Я, навпаки, пожалів тебе. Адже міг сказати про тебе, що ти говорив те-то й те-то, а я цього не сказав, я зморозив абсолютну нісенітницю…
– …яка мене мало не довела до самогубства…
– Не перебільшуй… фактично тобі повезло, що саме я тебе «заложив»… а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місце для дракона», після закриття браузера.