Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 57
Перейти на сторінку:
Час, коли тобі на все життя намагаються вдовбати, што такоє харашо. Причому всі, хто хоч колись ходив до школи, розуміють, що головну науку несуть аж ніяк не вчителі.

— Руся, ти сьоні черговий!

— Щаз! Я вчора був!

— А в тикву?

— Ану ж спробуй!

— А шо, нарваний?

— Аж перевір!

У кожному класі були свої неписані правила і свої герої. Окрім того, кожен умів щось, чого крім нього не міг ніхто.

Був у нас хлопець, який у Східній Україні, та ще й у військовому містечку, виглядав навіть не білою вороною, а справжнім дивом дивним.

Прийшовши до нас десь у п’ятому класі, Василь цілий рік розмовляв і писав тільки українською. Здавалося б, що тут такого? Однак з приводу Василя навіть збирався цілий пєдсовєт.

— Бо як так, це контрольна, диктант з російської мови, а він усе на українську перекладає й записує!

Ще один цікавий персонаж з’явився класі в сьомому. Саня був кремезним, з сумним, неначе у бичка, поглядом і здоровезними, неначе довбні, кулаками. Саня майже не розмовляв, ходив повільно і, здавалося, взагалі намагався якомога менше контактувати з навколишнім світом.

— Сідай, Олександре, — казала вчителька після півгодинної спроби витягти з нього бодай щось про тангенси з котангенсами. — Два бали.

— Не треба. — Сашко відривав сумний погляд від підлоги. Знаючи, що буде далі, клас завмирав. Здавалося, що завмирали навіть мухи по вікнах.

— Що не треба?

— Не треба двійку ставити.

— Це чому ж?

— Бо я вашому Мишку пизди дам!

Далі вчителька кидала журнал на підлогу, здіймала галас і викликала вахтерку. Сашка вели до директора, і урок фактично зривався. І все ж, попри такі концерти, Сашко так-сяк, на трієчку, а закінчив вісім класів і пішов у бурсу.

А ще були комсомольські активісти, які час від часу вигрібали від нашої припанкованої ватаги.

Один з них виріс і оскільки за станом здоров’я не пройшов на льотчика, то став міліціонером. Минулої зими я помітив його в очепленні з внутрішніх військ на Грушевського.

— Марік, ну як ти можеш?

— Панімаєш, Руся, я давав клятву захищати Батьківщину.

А вже весною він прийняв громадянство Росії, бо ж «у мєня дом в Криму».

Отак, ніби й одна школа, та різна наука.

Подорожні

Польща, кордон з Чехією. Двоє чоловіків, один у ковбойському капелюсі, інший в кептарику а-ля УПА, стоять посеред гірського села. В обох палки для ходьби і легкі рюкзаки. Стоять, розглядають мапу. Підходжу, здоровкаюсь. Виявляється, німці. Йдуть у Будапешт. Причому йдуть у прямому сенсі. Пішки.

- І давно йдете?

— Та вісім років уже!

— Скільки?

— Вісім, — сміються, — ну ми не весь час ідемо. Пройдемо відстань за час відпустки, а наступного року з того ж місця йдемо далі.

Одним словом, двоє вчителів із Бранденбурга вирішили пройти пішки відомий німецький туристичний маршрут Бранденбург — Будапешт. Колись давно король земель бранденбурзьких узяв собі дружиною принцесу з Будапешта. І от, ці двоє чуваків вирішили, що дійдуть туди пішки.

Вони розробили маршрут на двадцять років і у якійсь відомій будапештській піцерії у дві тисячі двадцять шостому році мають відсвяткувати свої шістдесятиріччя.

— Розумієш, ми разом навчалися в юності. І мріяли мандрувати. Та тоді, у НДР, ми були за залізною стіною від світу. Тож ми створювали родини, ростили дітей. Тепер діти вже дорослі і ми втілюємо свою мрію — мандруємо.

Дві постаті вирушили дорогою з села. Я стояв на пагорбі, і мені хотілося волати на всі гори: «Чуваки, ви круті, ви — круті чуваки-и-и!»

Гапочка

Гапочка відчула, що вмирає. Вона спробувала поворушити лапками. Вийшло не дуже. Тільце майже не слухалося і лиш час від часу дрижало від холоду. Маленьке сердечко калатало несамовито, однак це майже не допомагало. З рота Гапочки виривалася бліда хмарка пари. Гапочка щільніше притислася до Мурчика, який набунючившись лежав поруч, і заплющила очі.

Скільки Гапочка себе пам’ятала, вона жила в Луганську. Хоча народилася не тут. Де саме, тепер уже й не дізнаєшся. У пам’яті спливали мамин запах та її спина, за яку Гапочка мала триматися всіма лапками, а на додачу ще й обвивала маму хвостиком. Давно то було. Та й чи було? В інших вольєрах жили якісь мавпочки, однак у пам’яті збереглися лишень їхні силуети.

Як же ж холодно. Гапочка ще щільніше притислася до Мурчика. Той на мить розплющив одне око, ніби підбадьорюючи Гапочку, і, знову закривши, замурчав. Від мурчання і вібрації Мурчикового тіла Гапочці стало трохи тепліше.

У Луганськ, на Ювілейний, її привезли в переносній клітці. Так вона потрапила в живий куток до Миронича. Тут було багато різних тварин, однак мавпочка тільки одна. Спочатку Гапочка сумувала за мамою, а потім звикла. У Миронича було непогано. Він годував усякими укусностями, а його племінниця навіть давала куштувати «Шахтарський» торт. Насправді він був зовсім не торт, а просто здоровезний кусень шоколаду. Однак Гапочці подобався. Знову ж таки, тут був Мурчик.

Гапочка, яка майже задрімала, знов розплющила очі й глянула на Мурчика. Цей чорно-білий котяра, улюбленець Миронича, від початку симпатизував Гапочці. Навіть попри те, що спочатку Гапочка знущалася з нього, плигаючи на спину і сіпаючи за вуса.

Куди подівся Миронич, не відомо. Навряд чи б він кинув своїх «дітей» у клітках напризволяще, тож напевно з ним сталося щось зле. Два дні всі сиділи злі й голодні, слухаючи канонаду за вікнами. А на третій день, ще вдосвіта, снаряд влучив у будинок.

Гапочку разом з кліткою жбурнуло об стінку. Як же ж вона кричала, як кричала. Мало не охрипла. Коли пилюка вляглася, вона побачила, що клітка зламалася. Гапочка видерлася нагору і роззирнулась. Живих майже не було. Біля стіни витікав на підлогу здоровезний акваріум, у якого луснуло скло. Приречені на смерть золоті рибки ще метушилися, однак води з кожною хвилиною ставало менше. Від клітки папуги, красеня жако на ім’я Фелікс, який умів матюкатися і перекривлювати Миронича, не лишилося нічого. По кімнаті серед пилюки ще літало Феліксове пір’я. Унизу лежали оглушені морські свинки. Гапочка стрибнула вниз, відчинила свинкам клітки і чкурнула крізь діру в стіні на вулицю.

Холод майже паралізував Гапочку. Ну навіщо взагалі той холод? Було ж так гарно, тепло. Удень Гапочка з Мурчиком вивчали навколишні смітники, а вночі йшли спати на дах газетного павільйону. А потім з дерев почало сипатися листя. Якби не Мурчик, то, певно, Гапочка давно б померла. Мурчик неначе й не помічав, що температура навколо стрімко знижується. Його густа шерсть, на відміну від

1 ... 14 15 16 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"