Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

— Сюда пока що не потикайся — як треба буде, сам покличу, — наостанок каже дідок блідому хлопчику, поки той намагається зручніше вмостити кота на руках. — І це, давай уже якось серйозніше, а то як не при смерті хтось, так взагалі — кіт. З такими масштабами ти далеко не заїдеш, подумай над цим, — додає дідок і просто перед хлопчиковим носом зачиняє двері.

Блідий хлопчик, притискаючи до себе незвично тверде, наче іграшкове, тільце кота, обережно навпомацки спускається сходами і виходить в осінню темінь, зачиняє за собою двері й сяк-так однією рукою скручує стулки дротом, а потім, ледь не плачучи, бреде назад лабіринтом гаражів і тихо бурмоче: ага, завжди виконує обіцяне, сука, щоб тобі так все життя виконували! Нічого, дождешся, ми тобі якось виконаємо, так виконаємо, що гной свій будеш носом сьорбать замість воздуха...

Поступово він заспокоюється і розчиняється у просоченій вологою пітьмі гаражів.

Рівно через десять хвилин до гаража з намальованим чоловічком тихо підкочується чорний Лендкрузер. З нього виходять двоє в однакових, теж чорних, як і колір їхньої машини, костюмах. Один із них затримується біля задніх дверей, щоб допомогти вилізти із салону дівчинці років трьох. У дівчинки сонний погляд і незграбні сомнабулічні рухи. Допомагаючи йти, один із чоловіків міцно тримає її за руку. Вони втрьох підходять до воріт гаража, чоловік розкручує дріт на дверях, і всі заходять досередини. Коли вони піднімаються вузькими сходами, один присвічує ліхтариком від телефона, другий допомагає дівчинці. Дійшовши до дверей, той, що тримає дівчинку за руку, схиляється до неї і починає щось тихо бурмотіти їй на вухо. Здається, що дівчинка його не чує — у яскравому неживому світлі ліхтарика її очі байдуже й розфокусовано тупляться в сіру бетонну стіну. Втомившись чекати, той, що з ліхтариком, збирається стукати у двері, але другий, на мить відірвавшись від дівчинки, шипить:

— Ти шо, вобщє йобнувся? Забув, шо Г. казав? Вона має сама постукать — інакше нічого не вийде!

— Так шо нам тепер, всю ніч тут стирчать? — нервує той, що з ліхтариком. Другий роздратовано махає рукою і знову заходиться щось шепотіти дівчинці на вухо. Нарешті її погляд робиться трохи осмисленішим, вона киває головою, а тоді повільно-повільно підводить руку і стукає у двері — три рази, а після паузи ще двічі.

Двері відчиняються майже одразу. Тепер на неприємному дідку замість брудного рожевого халата — новенький чорний спортивний костюм Adidas Original. Не звертаючи уваги на чоловіків, дідок одразу впивається поглядом у дівчинку на порозі. Його обличчя розпливається у нещирій посмішці, а рука тягнеться до її голови, намагаючись погладити. Але, затуляючи собою дівчинку, наперед виступає один з чоловіків і винувато бурмоче, що спершу — те, за чим вони приїхали.

— Ох, жучара! — супиться дідок. — Щось сьогодні у мене тут одні меркантильні тварі... Ну, ладно, на — дивись. — Дідок кривить обличчя у підкреслено гидливій гримасі, дістає з кишені олімпійки чорний матовий футляр і простягає його чоловікові. Той мнеться, але не поспішає брати футляр.

— Ну, що стоїш — на, бери! — роздратований дідок тицяє йому футляром майже в обличчя.

— Нам дали інструкції, щоб ви спочатку самі відкрили футляр і показали вміст, — непевно і трохи налякано бурмоче чоловік.

— Хитра срака, — неприємно сміється дідок і відкриває футляр, в якому рідким вогнем переливаються шість кульок. Чоловіки коротко і тихо про щось перемовляються, а тоді, дійшовши згоди, одночасно кивають головами.

— Це воно, закривайте, — каже один із них і підштовхує дівчинку до дідка, а той натомість простягає йому футляр.

— Ну от і добре, от і добренької — радісно приказує дідок, поклавши руки на плечі дівчинки. — Тепер буде мені як зиму перебути, тепер Новий рік справим, як полагаєцця!

Чоловіки мовчки розвертаються і починають спускатися сходами.

— І не забудьте проволоку назад! — суворо кидає їм у спини дідок й захряскує двері.

Лендкрузер неквапом, ніби скрадаючись, викочується з лабіринту гаражів на вузьку забрьохану вуличку і, солідно вуркочучи двигуном, набирає швидкість. Лише тоді чоловік за кермом полегшено зітхає і витирає долонею краплі поту на низькому лобі, який майже одразу переходить у коротко стрижене наїжачене волосся, а другий, той, що поруч, розслаблено опливає у м’якому шкіряному кріслі і бурмоче:

— Кожен раз, як до нього потикаємся, — одне й те саме.

— Да, мене тоже в тремор кидає од цього мудака, — киває той, що за кермом. — Шо там по часу?

— Ще півчаса єсть.

— Нормальок!

Далі вони мовчать.

Виїхавши з лабіринту темних і заплутаних вуличок передмістя, Лендкрузер вирулює на широкий проспект і, зайнявши крайню ліву смугу, мчить у напрямку центру міста. Кілька разів він сигналить дрібним нерозторопним машинам попереду, а раз навіть, нетерпляче мигаючи фарами, зганяє зі смуги довгий чорний Мерседес. Той, що поруч з водієм Лендкрузера, примружившись, бурмоче: дивись, домигаєшся — це ж не якась шелупонь їде.

— Та похуй, — махає рукою той, що за кермом, — я тепер срав і сцав на всіх них, візьми любого — Г. такого в жопу виїбе і на бутреброд намаже.

— Воно то да, — морщить такого самого низького лоба другий, — навєрно, ти правий — всіх, кромє оцього упиря, якому ми дєвочку відвозили.

— Да, — погоджується водій, — цього не виїбе, цей сам, знаєш...

— Спаси і сохрани, — неоковирно хреститься той, що поруч водія, кидаючи винуватий погляд на розлогий іконостас, яким інкрустована передня панель Лендкрузера.

— Амінь, — серйозно киває водій і теж хреститься, але дещо вправніше.

За двадцять хвилин Лендкрузер з’їжджає із плутаної дорожньої розв’язки, що розкинулася на крутих схилах понад широкою річкою, і завмирає у технічному тупику, висвітлюючи фарами яскраво-червоний Порше Панамера попереду.

— Ну, давай, якшо шо — свисти, — каже водій другому чоловікові, пригашуючи фари.

— Якшо буде «якшо шо», то я й перднуть не вспію, — нервово сміється той, ще раз перевіряє кишені костюма і вилазить з джипа під дрібний дошкульний дощ. Він підходить до червоного Порше з боку водія, але той йому показує,