Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Олівер

Я планував злиняти з тренування непомітно. Наплів хлопцям, що збираюся на побачення, і ті погодилися прикрити мене перед тренером. Якби не його донька, то все пішло б за планом. А тепер… залишається сподіватися, що пігулки не викликали у неї підозри. Боюсь, ця Аліса цілком здатна стати новим джерелом проблем. Скоріше б вона повернулася до України… Її присутність виводить мене з рівноваги. На тренуваннях це було навіть цікаво, проте тепер я не можу позбутися відчуття небезпеки з її боку.

Через вечірній трафік дорога до клініки забирає трохи більше часу, ніж зазвичай. Я прямую до Лансевара — невеличкого містечка за кілька годин їзди від Фростгейту, де працює доктор Лівінгстон. Він старий знайомий, надійний, і найголовніше — мовчазний, як риба. У нашому світі інформація розлітається зі швидкістю світла, тому такі люди як він на вагу золота.

Паркуюся перед клінікою й заспокоюю себе, що це вже рутинний візит. Але всередині наростає тривога: біль у плечі стає все сильнішим, і я більше не можу переконувати себе, що це мине саме собою.

— Маккею, заходь, — чую знайомий голос із дверей кабінету. Лівінгстон виглядає так само суворо й уважно, як і минулого разу. Зморшки над зведеними бровами кажуть більше, ніж слова, і це вже тривожний знак.

У повній мовчанці він робить рентген плеча. Потім чіпляє знімок на дошку й стає ще більш похмурим. Мене напружує така реакція. 

— Болить сильніше, чи не так? — запитує, не підводячи погляду від зображення суглоба.

— В основному після тренувань, — я повільно підіймаю руку, злегка рухаючи плечем. — Інколи ловити шайбу майже нестерпно, але я… працюю над цим.

— Працюєш над цим? — повторює він із саркастично піднятою бровою. — Яким чином? Закидаючись знеболювальним?

— Намагаюсь більше відпочивати, і… — брешу. 

— Якщо плануєш зберегти функціональність руки, на лід не виходь. 

Я нервово відвожу погляд. Це не варіант. 

— Серйозно, Олівере, твоя обертальна манжета пошкоджена. На щастя, без розриву, але це лише питання часу. Сукупне навантаження від тренувань руйнує суглоб. І з кожним днем ставатиме гірше.

— Мені потрібно грати, — перебиваю я. — Вовки розірвуть команду без мене, і тренер це знає. 

— Та срати на Вовків, Орланів та всі інші команди. Є речі важливіші.

Немає.

— Це просто спортивна травма, Лівінгстоне, не треба перебільшувати. Я вилікую її відразу по завершенню сезону.

— Це не просто травма, — відповідає він різко. Його очі зіщулюються, ніби знімають із мене пелену самообману. — Якщо продовжиш грати, без хірургічного втручання не обійдешся. А в такому разі із воротаря ти швидко перекваліфікуєшся на вболівальника. 

Слова зависають у повітрі, збиваючи мій дихальний ритм.

— Доберіть сильніше знеболювальне, і я витримаю ще кілька матчів, — видавлюю, намагаючись не зустрічати його погляду.

Він зітхає, потираючи перенісся:

— Я дам тобі ін'єкцію лише тому, що знаю наскільки ти впертий: не отримаєш від мене, знайдеш якесь лайно на чорному ринку, від якого стане ще гірше. Але ти мене почув. Це востаннє. Наступний раз навіть не проси. 

— Добре. Дякую.

Лівінгстон дістає шприц і підіймає пляшечку з препаратом.

— Цей укол тимчасово заблокує рецептори болю. Ти почуватимешся краще, але це лише ілюзія. Повністю травма не лікується такими методами. Ти сам знаєш.

Я мовчки схрещую руки на колінах і дозволяю йому зробити укол. Різке проколювання голкою плеча відчувається так, ніби мене проткнули мечем. Кожен бісів дотик тепер нестерпний. Доводиться стиснути зуби, аби не заскиглити, як малий сцикун. 

— Ти вважаєш себе непереможним… — шепоче. — Але я дивлюся на твої знімки, Олівере, і бачу, наскільки ти близький до кінця кар’єри.

Мені хочеться вірити, що він перебільшує. Не може звичайне падіння стати початком краху. Я не для того гарував скільки себе пам’ятаю. Та й куди мені дітися, якщо не грати? Хокей — це єдине, що я вмію. Без нього не бачу сенсу жити. 

Через кілька хвилин відчуваю, як болючі відчуття поступово змінюються холодом полегшення. 

— Ви мені дуже допомогли, — знову одягаю футболку. —  І, як завжди, нікому ні слова, гаразд? — суну до його кишені кілька банкнот, як доплату за розуміння.

— Звісно. Але на твоєму місці я подумав би, що важливіше — ще одна гра чи твоє майбутнє.

На цих словах я виходжу з кабінету.

Сівши в машину й рушивши назад у Фростгейт, я міцно стискаю кермо. Хоч би як зникав біль після уколу, відчуття невизначеності й тяжкості стають чимось більшим. 

І поки я намагаюся себе заспокоїти, одна думка залишається незмінною: ще кілька матчів. Лише кілька, і контакт з НХЛ у мене в кишені. Тоді й розслаблюся