Читати книгу - "Фортуна, Майя Молчанова"

„Нерішучість – злодійка можливості.“

– Джим Рон

Кафе "Фортуна".

Кілька днів по тому.

Таня спізнювалася. Це вічна біда-звичка моєї кращої подруги – відтягувати все до останнього моменту, а потім гасати по всьому місту, намагаючись встигнути зробити все заплановане в пориві натхнення. Творча особистість – цим усе сказано. Адже це Таня... Щоб зустрітися, нам часом доводиться місяцями узгоджувати графіки. Така вона – справжня доросла дружба.

От і сьогодні, як завжди, я прийшла вчасно, а її немає. Ну це нічого. Столик край вікна пустував, наче тільки мене й чекав. Офіціантка мене вже впізнає і разом з меню одразу несе лист зі скриньки номер сім і папір із порожнім конвертом. Ми киваємо одна одній, вітаючись як добрі знайомі. Схоже, такими темпами я справді стану тут постійною клієнткою.

На те, щоб прочитати листа, мені вистачає хвилини, а ось відповідь... Вона змушує мене зануритися в море роздумів... Я пишу, додаючи по рядку, по слову, часто завмираючи, дивлячись у вікно. Сіра сльота в окантовці рудого листя, низькі хмари, що чіпляються за дахи, ніби хочуть повиснути на старих кам'яних плитах будинків. Я сиджу, спираючись на стіл, дивлячись, як, розбризкуючи калюжі, проїжджають повз машини, як проходять люди. Мені багато про що варто поміркувати. Наприклад… Чи можна закохатися в людину, жодного разу її не бачачи? Не чуючи його голос, не знаючи звичок ... Закохатися просто в думки, світогляд, манеру писати ...

На другий лист я чекала ще сильніше, ніж на перший. Адже це вже був не абстрактний співрозмовник, а конкретний, хоч і анонім. Ну а далі очікування і бажання пильнувати листа (а може й автора) безвилазно сидячи в кафе росло в геометричній прогресії.

Ні, звісно, ​​зрештою, я переконувала себе в тому, що це буде вже занандто. Та я його навіть не бачила, абсурд! Але в голові звучить придуманий мною голос. Тихий, бархатистий, він немов із легкою посмішкою зачитує рядки листа відповіді: “Маруся не підходить? Приношу свої найглибші вибачення (не хочу бути Казиміром). Правда з фантазією в мене і справді мабуть туго. Як щодо Мар'ї? Як у казці: "Мар'я краса довга коса!" Або краще Василиса Премудра, Прекрасна… не пам'ятаю, які ще там бувають...”

І я погоджуюсь. Гаразд, хай буде Мар'я. Жартівливо називаю його Каєм. Повинна ж хоч десь у нашому житті бути казка. Так, рядок за рядком, слово за словом, минає день, другий, третій... І ось я знову тут.

Занурена у свої думки я й не помітила, як до столика рудою фурією підлетіла Таня, і тому мало не підстрибнула, почувши її голос.

– Привіт! Вибач, що затрималася. Уявляєш, замовниця знову внесла правки! Прямо перед виходом. Коротше, ти б це бачила: одна нога в чоботі, друга боса, а я скачу по квартирі мов гірська коза, обійнявшись з ноутом, правлячи цій мимрі "невдалий ракурс підборіддя"! – активно жестикулюючи і пародуючи замовницю, Таня буквально впала в крісло навпроти на ходу скидаючи червону куртку. – Можеш собі уявити? Невдалий ракурс! Та я і так їй усі три підборіддя за рахунок одного лише ракурсу приховала!

– Надбавку з неї взяла?

– Звісно! Минули ті часи, коли я була наївною і вірила в людей. Тепер все тільки за прайсом. 54 правки, повір, кого завгодно доконають. Нехай хоча б оплачують мої нервові клітини, що гинуть у битві з жорстокою дійсністю.

– Так, ти не змінюєшся, – я посміхнулася, розглядаючи цю руду красуню. Мідні кучері-баранці, чорні штани і водолазка, шкіряний рюкзак, в якому, я впевнена, лежить фотоапарат, довгі лисячі стрілки і яскрава помада. Повна моя протилежність.

– Ну, так і ти теж. Давай, розповідай, що то за історія з листами? – Таня з цікавістю вп'ялася в мене поглядом, так що мені навіть стало не по собі, адже кілька секунд тому вона з таким самим виразом обличчя замовляла найбільший гамбургер.

– Та нема чого розповідати... – я саме склала вже дописаний лист у конверт.

– Нема чого, так? – Таня зміряла мене уважним поглядом. – Очі горять, макіяж, нове плаття. Який день ти сюди як на роботу ходиш?

– П'ятий.

– І це, ти вважаєш, нічого? Та ти закохалася! За листуванням! Як так вийшло взагалі? Лише кілька тижнів ми з тобою не бачилися і тут на тобі такі новини.

– Та тихіше ти! – я поглянула на офіціантку, що йшла до нас з Таниним замовленням, і перш ніж та пішла, простягла їй листа, тільки після цього продовжуючи розмову. – Нічого я не закохалася.

– Ти просто збоку себе не бачиш, – експресивно закивала Таня.

– Та-а-ань.

– Гаразд, добре, мовчу. Розповідай, який він? Тільки заздалегідь тисяча вибачень, не можу втриматися, з ранку не їла, – мить і ось вона вже з закоханим поглядом підтягла до себе їжу, але, як це не дивно, уважнішого слухача мені в усьому світі не відшукати.

– З ним цікаво... Правда! Легко, весело, душевно. Книги, фільми, життя. Ми наче на одній хвилі розумієш?

– Ну не знаю, може це просто піар хід і десь у підсобці цієї кафешки сидить психолог і пише відповіді на всі ці листи. Занадто вдало якось виходить. – Таня підозріло зиркнула у бік. – Та й узагалі ми схильні бачити те, що хочемо побачити. Не боїшся розчаруватися у своєму анонімі?