Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Мета купити садибу починала здаватися йому все менш важливою, поступаючись місцем несподіваним емоціям, які складно було назвати діловими. Він спіймав себе на тому, що чекав її повернення в кімнату.

Коли вона, нарешті, увійшла, на ній була пухнаста тепла піжама. І Максим із жалем подумав, що у вчорашніх шортиках горобчик мав апетитніший вигляд. Максим відвів погляд, але відчуття, що атмосфера в кімнаті змінилася, стало майже відчутним.

— Читаєш? — запитала вона, підходячи до каміна і підкидаючи полінце.

— Намагаюся, — зітхнув він.

Раптом тишу розірвав різкий звук телефону. Один за одним сигнали повідомлень наповнили кімнату. Максим різко потягнувся до девайса, насупившись і починаючи гарячково гортати екран. І тільки краєм ока він помітив, що на обличчі Олесі промайнув жаль.

— Не буду заважати. На добраніч, — промовила вона, стрімко йдучи геть.

Максим підняв погляд, але двері вже зачинилися за нею. Її відхід залишив після себе дивне відчуття недомовленості, але справи вимагали уваги, і він спробував зосередитися на екрані телефону.

***

Прокинувшись під гітарні рифи «Металіки», які стояли в нього на рингтоні будильника, Максим не одразу піднявся. Він лежав у теплому коконі ковдри, ліниво дивлячись на стелю і перебираючи в голові спогади минулого дня. Екскурсія будинком запам'яталася не тільки завдяки величним залам і старовинним деталям інтер'єру, а й через те, хто був її провідником. Олеся виявилася чудовим оповідачем: її слова немов переносили його в іншу епоху, оживляючи картини минулого.

Але найбільше його вразило відкриття, що Олеся — художниця. Якось раніше він не замислювався, чим вона живе і що її надихає, поки не опинився в її майстерні. Картини, які він побачив там, захопили його уяву: яскраві, емоційні, вони ніби розповідали історії без слів. Особливо його зачепили її зимові роботи — вони були наповнені якимось нез'ясовним чаклунством

Одну з картин він роздивлявся довше за інші. Це була садиба в Різдвяну ніч. Будинок сяяв у світлі безлічі вогників, а на передньому плані була зображена сім'я — Олеся, її батьки і, ймовірно, бабуся з дідусем, і ще якісь родичі з дітьми. Вони зібралися навколо ялинки, тримаючи в руках свічки та подарунки. Від картини віяло теплом і світлом, і такою радістю, що здавалося він чує їхні розмови та сміх, бачить пустощі дітей. Тетяна згадала, що картині вже чотири роки. Вона була написана в останній Різдвяний вечір, який вони провели разом, до смерті діда.

Ця картина захопила дух Максима. Він не міг перестати думати про неї. Це було не просто зображення — це був цілий світ, сповнений спогадів та емоцій, які він навіть не знав, як висловити словами.

Мимоволі подумалося про те, що в його житті таких моментів, які хотілося б закарбувати назавжди на полотні, чомусь і не було.

Телефон на тумбочці блимнув, сигналізуючи про нове повідомлення. Чоловік ліниво потягнувся за девайсом. На екрані висвітилося ім'я секретаря, а коротке повідомлення лаконічно свідчило:

«Евакуатор буде о десятій».

Він прибрав телефон назад і провів рукою по обличчю. Слова нагадали, що його перебування тут добігає кінця, але радості це чомусь не принесло. Вирішивши не думати про це зараз, Максим піднявся і спустився вниз, звідки вже долинав легкий стукіт її кроків.

Олеся стояла біля вікна, задумливо водячи пальцем по морозних візерунках на склі. Легке світло ранкового сонця робило її образ майже нереальним. Її обличчя було зосередженим, а погляд йшов кудись у далечінь, за межі цього будинку і дня.

— Доброго ранку, — тихо вимовив він, боячись порушити крихкість моменту.

Олеся обернулася, і на її губах з'явилася та сама легка усмішка, яку він уже почав упізнавати.

— Доброго. Ти рано встав.

— Просто не спалося, — відгукнувся Максим, підходячи ближче. — Щось не так?

У цей момент він відчув, що не хоче руйнувати ранкову магію новиною про евакуатор. Краще сказати після сніданку, вирішив він. Інтуїція підказувала, що це правильно.

Олеся хитнула головою, але її очі все ще були задумливими.

— Просто думаю. Цей будинок... У ньому стільки спогадів. А тепер... Іноді здається, що я не зможу повернути в нього колишню радість. Ні, нічого, — додала вона поспішно, немов намагаючись відмахнутися від власної слабкості. — Усе це дурниці!

Вона струснула копицею рудого волосся, ніби позбуваючись думок, що навалилися, і з легкою посмішкою повернулася до нього.

За коротке знайомство Олеся вперше заговорила про настільки особисті почуття, що в нього перехопило подих. Максим хотів сказати щось, щоб підтримати її, але лише кивнув. Підібрати правильні слова виявилося несподівано складно. Хоча йому дико хотілося прибрати ось цей глибинний смуток із яскравих блакитних очей.

— Снідати будеш? Я якраз збиралася приготувати що-небудь просте.

— Я голодний, як вовк!

Максим мовчки дивився, як на тарілці росте стопка гарячих млинців. Його так і тягнуло стягнути новий млинець з—під руки господині. Це переросло в якусь дитячу метушню. На кухні лунав їхній сміх і легкі жартівливі репліки.