Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Олеся влаштувалася навпроти і, смакуючи перший шматочок, виглядала на рідкість задоволеною.

— Ти не любиш солодке? — раптом запитала вона, помітивши, що Максим не дотягнувся до варення.

— Не особливо, — зізнався він, відкусивши від порожнього млинця і жуючи з якоюсь жадібністю, так смачно це було, що хотілося ще й ще.

Олеся замислилася на мить, потім встала і відкрила холодильник. Діставши банку червоної ікри, вона повернулася до столу і з легкою посмішкою простягнула йому.

— Спробуй із цим. Усе, що залишилося в холодильнику. Заметіль не дала мені виїхати в місто.

Максим розсміявся, приймаючи банку.

— Ну, це вже по—багатому. Тобі намазати?

— Ще чого, — відгукнулася вона, наливаючи собі чай. — Млинці потрібно їсти з варенням або зі сметаною. Хоча з м'ясом вони теж гарні!

Максим намазав млинці ікрою, спробував і кивнув зі схваленням.

— Зізнаюся, смачно.

— А то!

Максим уже хотів щось відповісти, але тут телефон на столі знову подав сигнал. Він глянув на екран, і там висвітилося нове повідомлення від секретаря:

"Евакуатор уже під'їжджає. Буде за двадцять хвилин."

Максим затримав погляд на екрані трохи довше, ніж слід було. Він відчував, як у грудях здіймається дивне відчуття — суміш полегшення й досади.

— Щось важливе? — запитала Олеся, вловивши зміну в його обличчі.

— Евакуатор, — коротко сказав він, відкладаючи телефон. — Приїде хвилин за двадцять.

Олеся відвела погляд, зосередившись на своїй чашці. Її обличчя залишалося спокійним, але тіні вій тремтіли.

— Ну що ж, — посмішка вийшла натягнутою. — Отже, будемо прощатися. На тебе чекає столиця.

Прощатися... Чомусь це слово прозвучало неприємно. Нібито воно витіснило затишок із теплої кухні, залишаючи по собі обтяжливу порожнечу. Максим відчув, як у грудях неприємно похололо і смикнуло, немов невидима рука торкнулася старого, забутого нариву.

— Олесю, у мене є ідея щодо будинку.

— Що ти маєш на увазі? — дівчина здивувалася зміні теми і навіть поклала ложечку на блюдце, намагаючись не пропустити його слова.

— Я не кажу про продаж. Швидше кажу про партнерство. Разом ми можемо зробити з цього села щось особливе. Я вирішив змінити концепцію проєкту. Тут я побудую будинки для сімейного відпочинку. Це дасть змогу тобі продовжувати жити тут і бути частиною цієї громади.

Олеся мовчала, вивчаючи його обличчя. Її погляд був одночасно настороженим і зацікавленим. Вона нічого не розуміла в бізнесі.

— Партнерство? Це звучить... дивно. Яке тобі діло до мене? Навіть якщо так, у мене немає коштів, щоб стати інвестором.

— Це й не потрібно, — твердо відповів він. — Але тільки якщо ти довіришся мені.

Тиша повисла в кімнаті. Олеся відвела погляд. Дивитися на Максима було важко. Чомусь цей чоловік за неповних два дні став їй близьким. До його приходу у вітальню вона думала про мінливості долі. Як одна заметіль змінила враження про пана Сапсана. І вона шукала будь-який привід, щоб продовжити спілкування з Максимом. І водночас боялася помилитися.

— Я подумаю, — нарешті сказала вона, зустрівшись із ним поглядом. — Але не чекай швидкої відповіді. Рік майже закінчився. Погана прикмета починати щось нове.

Максим задоволено посміхнувся, приймаючи її рішення. Якщо одразу не отримав відмови, то вважай переміг. Це було непорушне правило в його житті.

Їхню розмову перервав протяжний сигнал автомобільного клаксона. Максим виглянув у вікно — на вулиці стояв евакуатор, оповитий легкою парою від вихлопу.

— Здається, мені час, — промовив він, встаючи з-за столу.

Олеся нервово заметушилася на кухні, поки Максим піднявся в гостьову кімнату.

Максим зібрав свої нечисленні речі, але коли дійшов до вхідних дверей, раптом усвідомив, що їде в чужому одязі.

— Вибач, я поверну речі за нагоди, — сказав він, надягаючи чужі чоботи. Свої туфлі він без жалю викинув.

— Повертати не обов'язково. Нехай залишаться в тебе.

Олеся проводжала його, накинувши свій яскравий широкий шарф на плечі. У морозному ранковому повітрі її силует здавався особливо тендітним і зворушливим. Вона стояла на ґанку, обіймаючи себе руками, немов намагалася втримати тепло. Максим кинув погляд на неї, уже сідаючи в кабіну евакуатора.

— Бережи себе, — крикнув він, опускаючи скло. — Іди в дім, а то замерзнеш!

Олеся посміхалася, махаючи рукою на прощання.

— І ти бережи! — прокричала, але її голос майже потонув у шумі двигуна.

Двері евакуатора зачинилися, і машина повільно рушила з місця, залишаючи за собою сліди шин на свіжому снігу. Максим дивився в бокове дзеркало доти, доки було видно фігуру дівчини. Схоже, йти вона не збиралася доти, доки машина не зникне з поля зору.

— От же вперта, — буркнув собі під ніс. — Замерзне ж.