Читати книгу - "11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна"

От так я і опинилася у дядька Сані не тільки, щоб розповісти про невдалу співбесіду, а й, щоб залишитися в нього на ніч. Буду проситися, як бездомне кошеня.
Все через Роксі, яка мала сьогодні привести в нашу кімнату свого хлопця. От так… з корабля і на бал.  Я й імені його не знаю, бо це зайва інформація, яка постійно змінюється. 
Брату вже подзвонила, а він, виявляється, поїхав у інше місто домовлятися про щось з приводу свого ресторану. І ключі мені не залишив, гівнюк. 

Батьки полетіли відпочивати в Австрію. Як ви гадаєте, кому вони залишили запасні ключі? Звісно, моєму ідіотові брату. А де брат? Поїхав, не залишивши мені жодних ключів.
І ось через півгодини ми з дядьком Санею  уже сиділи на кухні і цідили чайок з тортиком. 
- Ну давай, постраждала, розповідай як все пройшло, - м'яко усміхнувся він і долив мені ще чайочку. 
- Пройшло і добренько, - думаючи як подати йому це, відповідаю обережно.
- Амеліна, мені все з вас кліщами тягнути? - я тільки й змогла, що зречено зітхнути. 
- Невже все настільки погано? - свелить мене поглядом. - Та не може бути, - його обезкровлене лице варто було побачити. Він же рекомендував цю компанію як стовідсотково класний варіант.
Ну тут Остапа і понесло… все що згрузилося за день хлинуло одним потоком. 
- Що ж тут поганого? Може те, що для шефа смертеподібно, що в його помічницях буде дівчина з обличчям не належної якості? Він навіть у резюме не глянув. А я два роки в юридичній фірмі підробляла і навіть рекомендаційний лист вибила у минулого начальника, - злюся я. - Чи може фразу, що я явно «не обличчя компанії» можна трактувати якось по-іншому?! - фиркаю.
- Він що… сліпий? - зковтує після моєї тиради дядько Саня.  - Хоча зараз видок у тебе, якщо чесно, не дуже...

Я окидаю себе поглядом. Літо. Я у звичайному легкому біло-синьому платті з макіяжем. Русяве волосся закладене чорним крабиком. Окуляри…Та вони й так тоненькі зовсім і дуже навіть акуратні. 
Так, крім цього я дуже втомлена. Але не буває вічно свіженьких роботів, всім людям притаманно втомлюватися. 
Дожилися. Та собака паршива ще мене змусила сумніватися в своїй зовнішності… Мотаю головою, скидуючи всі ці дурні думки.
- Ти мене вибач, дядь Саш, - зітхаю. - Але мені здається, що у таких як гендир «Евереста» дітородний орган замість мозку, а наявність інших запчастей взагалі не обов'язкова. 
- Почекай. Хто ти сказала тебе приймав? - блідне на очах дядько Саня.
- Як хто, генеральний директор. - твердо відповідаю. 
- Почекай, - витріщає очі дядько, що аж мені незручно стає, - але ж я рекомендував тебе на помічника його заміснику. 
- Нічого не знаю. - здвигаю плечима. - Співбесіду проводив особисто гендир, бо, як нам сказали, замісник у відпустці. 
- Нагадай, як там звали того генерального? - відпиваючи добрий ковток чаю питає.
- Як-як. Матвій-Придурок-Олександрович, - ціджу крізь зуби його ім'я. - Я взагалі не розумію як компанія з таким індивідом у руля до сьогодні тримає пальму першості. Мені здається, що будь його воля, то з таким підходом до прийому на роботу, він би всіх співробітників впритул до охорони замінив би роботами з ідеальним зовнішнім виглядом…
- Не нервуй, - кладе мені руку на голову і псує зачіску. 

- Ну, дя-я-ядь…

- Не дядькай.
- Студентів і так не кортять брати, хоча в мене і є скудний досвід роботи на місці помічниці. Щось аж настрій спаскудився від цієї співбесіди…
- Не знаю, що в нього на умі, - серйозно відповів братовий сусід і трохи винувато скосив погляд. 
Я вже почала задумуватися, що ця робота дійсно мені не по зубах. 

Не по зубах… Хм…
Я що сказала це вслух?! Судячи по злобному виразу обличчя дядь Сані, то так.
- Не по зубах, кажеш… - тягне він, нахмурившись. - А кому по зубах? Марині, Златі або Христині? - бурчить. 
- А Ви-то звідки знаєте, що його секретарку звати Христина, а минулу помічницю Злата? 
Доки сиділа в черзі,  я встигла поспілкуватися з іншими кандидатками та з Христиною. Дядько підозріло замотав головою: 
- Кхм. Та я так сказав… до гарного слівця.
- Дядь Сань, - зітхаю, нахмурившись, і постукуючи пальцями по столу продовжую. - Ви або зараз правду кажіть, або я більше на ваші авантюри точно не погоджусь. І говорити з Вами навіть не буду. Все… «Любов пройшла - зав'яли помідори». Ви мене самі на цю роботу підписали, тож трохи відповідальності лежить і на Вас.
- Та дай хоч хвилину з думками зібратися, - хмикає він. - Тільки не дивись потім вовком на мене після цих слів… - він трохи прокашлюється, ніби готуючи мене до інформації, яку зараз виголосить. - Більше 30 років тому я, як фінансист, сколотив компанію, яка проводила фінансові аудити. Як ти вже зрозуміла, це «Еверест». Ось і вся інформація.
Ні. Я, звісно, підозрювала, що дядько Саня якимось чином пов'язаний з цією компанією і не просто так рекомендує мені її, зсилаючись на неіснуючого знайомого. Але я й не думала, що він працює там… власником. 
- Ну і далі що… - посміхаюся. Але це нервове. Цей день вкотре довів, що моя остання нервова клітина уже давно попрощалася зі мною.
- А що далі, - здвигає плечима дядько. - У мене з'явився син, якого я по трохи вчив всьому, що знав. Мій син зайняв моє місце генерального директора, а я залишився просто власником. І все йшло непогано, але потім… По-всякому було. Мені іноді здається, що його гаденький характер, який не проявлявся раніше, можливо, перейшов від його матері. От же шибеник… - грюки кулаком або столі дядько. 
- Провчити б його… - хмикаю. Слова злітаються з вуст, не подумавши.
Ну дійсно. Він так мене образив, що я б залюбки елегантно надерла йому зад. З його слів мені здалося, що він вважає, що дівчина - це тільки гарна мордашка, яка повинна радувати взор і працювати як робот на його рецепшені. Така собі корисна лялька. Від такого відношення в мене аж ж якісь жуки по шкірі пройшлися, а не мурашки. Фе. Гаденько на душі.
Ну, просто як по-іншому можна трактувати фразу, що я явно «не обличчя компанії»? Я ж не після п'янки до нього прийшла!
- А може в тебе і буде нагода, - якось замислився дядько. 
- Так стоп. Проїхали, - лякаюся. - Я в твоїх приколах участі точно брати не буду. До того ж я сумніваюся, що продовження цієї історії випливе у щось нормальне.
- Горобеня, ти ж у нас запальничка! - якось по маніячному усміхнувся дядько. - Не знаю як з жартами і приколами, але з роботою я тобі можу підсобити. Подзвоню одній дуже хорошій людині, він точно віднесеться з розумінням. А як зустрінеш мого сина наступного разу, то можеш йому підсрачника виписати. Я по-батьківськи тобі дозволяю…
Може, син йому не рідний? Бо цей задумливий погляд дядька у стінку зараз не обіцяє йому нічого хорошого.
- Щось мені вже не подобається в якому тоні Ви це кажете, - тягну насторожено.  - Не треба мені вже така робота. Я й на своїх підробітках виживу…
- Ну, як знаєш, - мені здається, чи він образився? 
Ну, не хочу я вже там працювати. Про який комфорт може йти мова, якщо я буду працювати з цим троглодитом.
Утім, який сенс про це думати зараз. Я уже відмовилась. Сподіваюсь, більше не зустрінемось з цим детектором жіночих облич…
- Дядь Сань, а можна я у тебе переночую… - тягну. - Я сьогодні бездомний…
- При такій кількості родичів і друзів? - хмикає він. Калатаючи чайною ложкою у пустій кружці. Чай вже він давно випив, а мішати гущу продовжує…
- Ясно. Піду шукати газетку… - вдавано зітхаю. 
- В сенсі? - хмуриться дядько. 
- На вокзалі ночувати, якщо ти мене не пускаєш…
- Та ну тебе, - махає рукою. - Займай крайню кімнату і не мороч мені голову, горобеня! 
Я не можу втриматись і сміюсь. Як же все-таки приємно, що цей дядечко колись давно, в моєму дитинстві, став сусідом мого юного братця. Я ше завтра роздам тридюлів цій моїй чоловічій копії. Залишив мене безхатьком, засранець!