Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

— Тоді оглянемо вас? — запитала лікар, її голос залишався професійним, але м’яким.

— Добре, — відповіла я, зітхнувши і намагаючись налаштувати себе на спокій.

Огляд пройшов швидко і без проблем. Лікар підтвердила, що все в порядку, і я відчула, як напруга повільно спадає. Вона лише нагадала про важливість прийняття вітамінів, що змусило мене відчути легкий сором. Я зовсім забула про це, хоча розуміла, наскільки це важливо.

— Ставтеся до цього серйозніше, — сказала вона, дивлячись на мене зі стриманим докором.

— Так, обіцяю, — прошепотіла я, щиро збентежена.

Вийшовши з клініки, я вирішила не повертатися одразу додому. Замість цього я забрала телефон із камери схову і направилася до машини, де мене чекав водій. Він увесь цей час терпляче стояв на паркінгу торгового центру, і я навіть відчула легке відчуття провини за те, що змусила його чекати.

Сівши на заднє сидіння, я помітила, що він нічого не запитував і не коментував. Мені це подобалося. Тиша була саме тим, чого я зараз потребувала.

Я розглядала місто через затемнене скло, стежачи за тим, як життя за вікном продовжує йти своєю чергою. Куди б я не подивилася, усе виглядало так, ніби нічого не змінилося. Але всередині мене відчувалася зовсім інша реальність.

У який момент моє життя так кардинально змінилося? Ще зовсім недавно я не могла дозволити собі такі речі, як таксі, а зараз мене везе власна машина, і я навіть не задумуюся про це.

Машина звернула на тиху вулицю, і я зітхнула, намагаючись зібратися з думками перед зустріччю з мамою. Вона, як ніхто інший, уміла знаходити правильні слова. І все ж, навіть її підтримка не могла позбавити мене тягаря сумнівів, які тепер стали частиною мене.

Знаходитись у цьому будинку завжди було дивно. Я пропонувала мамі переїхати, але вона завжди відмовлялася, стверджуючи, що її все влаштовує. Чесно кажучи, я б не змогла тут спокійно спати. Тиша в цьому домі була важкою, майже гнітючою, як непомітний тягар.

— У тебе все добре? — запитала я, сідаючи на диван і намагаючись знайти більш комфортне положення.

Мама подивилася на мене з турботою в очах і легким занепокоєнням.

— Так, рідна, все добре. А ти як? Як протікає вагітність, шлюб?

Вау. Вона одразу ж взялася за найскладніші запитання. Але я розуміла, що це її спосіб проявити турботу. Вона хвилювалася за мене, навіть якщо намагалася не показувати цього занадто явно.

— Все стабільно, в нормі, — відповіла я з усмішкою, хоч і дещо натягнутою. — Я тільки-но була у лікаря, все добре.

Мама уважно подивилася на мене, її погляд ковзнув по моєму обличчю, ніби вона шукала щось приховане за моїми словами.

— Ти була без Лео?

— Так… — коротко відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.

Її обличчя трохи напружилося.

— Тільки не кажи, що ти досі йому не сказала, — вимовила вона повільно, її голос наповнився м’яким докором.

Я відчула, як у грудях щось стислося. Її питання було очікуваним, але все одно викликало гострий біль.

— Це не так просто, мамо, — прошепотіла я, відводячи погляд.

— Аріель, ти повинна сказати йому, — наполягала вона. Її голос залишався спокійним, але я знала, що за цим спокоєм криється стурбованість.

Я стиснула руки на колінах, намагаючись знайти потрібні слова. Як я могла пояснити їй, що страх сказати Лео правду поглинав мене більше, ніж я могла собі дозволити зізнатися?

— У нас з ним не все так просто, як мало б бути, — прошепотіла я, ледве змушуючи себе вимовити ці слова.

Мама не виглядала здивованою. Вона кивнула, ніби вже знала, що я скажу, і просто чекала, коли це підтвердиться.

— Мила, ця дитина — твій ключ до всього, — сказала вона з впевненістю, яка лише збільшила моє замішання.

— У якому сенсі? — я підняла на неї здивований погляд, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

— Він буде змушений дбати про тебе, — пояснила вона спокійно. — У нього точно немає з цим проблем. Ти маєш цим вміло скористатись.

Мені здавалося, що світ зупинився. Її слова звучали так, ніби це був продуманий план, а не моя реальність. Я намагалася переварити сказане і сподівалася, що це просто якийсь злий жарт.

— Я не дуже розумію, що ти хочеш цим сказати, — прошепотіла я, обережно добираючи слова.

Мама подивилася на мене серйозно, її обличчя відображало біль, який я бачила у її очах не раз.

— Я лише прошу тебе не бути такою ж наївною, як я, — сказала вона тихо. — Я віддала найкращі роки свого життя твоєму батькові, потім дозволила Девіду використати себе. І подивись зараз на мене. Кому я потрібна?

— Не кажи так, — відповіла я, хапаючи її за руку. — Ти потрібна мені.

Її усмішка була сумною, але вдячною. Вона злегка стиснула мою руку, але продовжила:

— Люба, не повторюй моїх помилок. Навіть якщо ви з Лео вирішите розійтися, ця дитина дасть тобі гарантію на безбідне життя.

Її слова відбивалися в мені гірким відлунням. Чи дійсно вона вірить, що дитина — це лише засіб для виживання? Чи це її спосіб застерегти мене від помилок, які вона зробила?

— До того ж ти у мене красуня, — продовжила мама з легким усміхом. — Використай це. Купи гарну білизну, приготуй вечерю. Чоловіки люблять таке.

Від її слів я відчула, як щоки почервоніли. Це точно не була та тема, яку я хотіла обговорювати. Я опустила погляд, намагаючись сховати збентеження.

— Не я та, хто мав би згладжувати ситуацію між нами, — відповіла я, стискаючи руки на колінах. — Він просто взяв і...

Я не змогла закінчити. Слова застрягли в горлі. Якби я продовжила, це могло б викрити більше, ніж я була готова сказати.

— Але він той, хто вирішує наші проблеми, — промовила вона твердо. — Зроби так, щоб у нього навіть думки не виникло залишити тебе.

Я застигла, її слова здавалися важчими з кожною секундою.

— Якщо все справді так погано, — продовжила вона, нахилившись трохи ближче, — то спробуй знайти щось на нього.