Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Дріон ішов вузькими підземними тунелями, де стіни дихали в унісон з його кроками. Повітря було наповнене шепотом: голоси, спогади, сни, що колись заблукали й залишилися тут назавжди.

"Не кожен шепіт варто слухати, але кожен варто почути," — пригадував Дріон слова старого вчителя.

Фонарь у його руці світив м'яким блакитним світлом, малюючи на стінах химерні фігури. Він ішов за ледь вловимим звуком — не кроків, не дихання, а самого поклику землі.

І раптом — перед ним з'явилась постать. Примарна, немов вирізана зі світла і пилу. Вона не мала обличчя, тільки очі — два вогники

— Ти чув нас, — промовила вона.

Дріон кивнув. Він завжди чув тих, кого інші ігнорували.

"Чути — значить розуміти, навіть коли болить," — подумав він.

Істота протягнула йому щось — уламок кришталю, на якому тремтіло відлуння тисяч голосів. Ледве він торкнувся кристалу, як світ навколо змінився.

Тунелі почали розширюватися. Показалися інші дороги, інші вибори.

А голос істоти шепотів:

— Шлях обирають ті, хто не боїться слухати.

Дріон стис кристал і рушив далі — туди, де чекала зустріч із усіма іншими, і де вирішувалася доля їхньої дороги.