Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Аурік стояв перед велетенськими дверима посеред чистого поля. Ні стін, ні будівель навколо — тільки ці двері, старі, потріскані часом. Вони ні до чого не вели. Вони існували самі для себе.

"Деякі двері відчиняються не ключами, а рішеннями," — пригадував Аурік слова мудрої Асфіри.

Він простяг руку. Двері навіть не здригнулися. Ні замка, ні ручки — лише гладеньке дерево, яке тихо шепотіло під подихом вітру.

Аурік присів і почав уважно розглядати землю під дверима. Там, майже непомітно, в землі був вирізаний знак — такий самий, як той, що часом спалахував на його долоні.

Він зняв рукавичку. Його рука світилася м'яким золотим сяйвом.

— Відчиняються тільки тим, хто знає себе, — промовив він.

Поклавши долоню на знак, Аурік відчув, як щось глибоке й древнє прокидається під ним. Двері почали змінюватися — з дерев'яних вони ставали прозорими, ніби зробленими з води.

Коли двері нарешті відкрилися, за ними Аурік побачив дорогу, осяяну вечірнім сонцем. На горизонті стояли фігури — його друзі, кожен на власному шляху, але усі спрямовані до однієї точки.

"Кожен шлях починається зі свого рішення."

Аурік вдихнув на повні груди і ступив у сяючий простір.