Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Я заходжу в кімнату й відразу зачиняю двері на замок. Спиною притискаюсь до холодного дерева й повільно осідаю на підлогу. Сльози більше не стримуються — течуть беззвучно, але рясно, як дощ після затяжної тиші.

— Аліно?.. — чую тихий голос однієї з дівчат. — Ти що, плачеш?..

— Не зараз, — шепочу, не підіймаючи очей. — Будь ласка.

Хвилина мовчання, і я чую, як подруга тихенько встає, залишаючи мене на самоті. У кімнаті сутінки. За вікном починає вечоріти, та я не вмикаю світло. Сиджу так, згорнута калачиком на підлозі, слухаючи гул у вухах і власне серцебиття.

В голові порожнеча. Відчуття, наче щось вирвали з мене — щось важливе, живе. Я згадую його руки, його погляд… і голос дружини, який різав повітря.

Я не встигаю розповісти йому про вагітність.

І, здається, тепер уже не скажу.

Вперше за довгий час мені страшно. Я не знаю, що буде далі. Не знаю, куди бігти, що вирішувати, з ким говорити.

Мене трясе. Не від холоду — від болю, зради й страху.

Я дістаю з сумки зім’ятий тест. Подивитись на нього ще раз — це як вдарити себе по живому. Але я дивлюсь. Дві чіткі смужки. Два паралельні світи, які не зійдуться більше ніколи.

Я сиджу на ліжку вже з пів години, просто дивлюсь у стіну. Сльози висохли, залишивши після себе лише важкість у грудях. Раптом хтось тихо стукає у двері.

— Аліно, можна?.. — Це Лєра. Її голос завжди спокійний, м’який.

— Заходь…

Вона прослизає до кімнати, озирається і сідає поруч.

— Ми з Оксаною хвилюємось. Ти з того вечора зовсім не своя… — Вона вагається. — Може, скажеш нам? Ми не осудимо. Чесно.

Я мовчки тягнуся до шухляди, витягую з неї тест і кладу їй на долоню.

Лєра завмирає, дивиться на дві чіткі смужки, потім переводить погляд на мене.

— Це… точно?

— Так, — шепочу. — Я зробила три. Всі однакові.

Оксана заходить без стуку, зупиняється на порозі, але одразу хапає поглядом тест у Лєриних руках.

— Ти що, вагітна? — шепоче, а потім, ближче підходячи, додає: — А… це ж не від того, хто тебе підвозив на машині? Той, що з темним «мерсом»?

Я опускаю очі, і цього достатньо.

— Ого… — Настя зойкає. — Я знала, що там щось є. Але щоб так…

— А він… він той? — тихо питає Лєра. — Бізнесмен?

— Він, — зітхаю. — Йому більше років. Він старший. Але я… я кохаю його. А він…

— Одружений? — закінчує за мене Лєра.

Я лише киваю.

— Аліно… — Оксана сідає навпроти. — І що ти будеш робити? Ти ж не можеш залишити це все в собі.

— Я хотіла сказати йому. Вже не раз. Але щоразу не наважувалась. А тоді його дружина прийшла… влаштувала істерику… Я втекла. Просто пішла. Як дурна.

— А він знає? — знову Лєра. — Про дитину?

— Ні. — Мені стає гірко. — Він не знає нічого.

Дівчата мовчать. Я відчуваю, як між ними пробігає погляд.

Дівчата вже пішли — залишили мене на самоті з тишею і власними думками. Але ця тиша не спокійна. Вона важка, наче повітря стало густішим, і кожен вдих дається з зусиллям.

Я сиджу, обійнявши коліна, і дивлюсь у вікно. За ним — вечірнє місто, вогні машин, силуети перехожих. Усі кудись йдуть, щось вирішують. А я… ніби зависла між рішенням і страхом.

Мені хочеться вірити, що він не такий. Що все складеться. Що навіть якщо він одружений — це лише формальність. Що його погляд, коли він торкався мого обличчя… був справжнім.

Але що, якщо ні? Що, якщо це для нього була лише коротка втеча від рутини? Я знаю, як наївно це звучить. Я ж бачила її — його дружину. І те, як він тоді мовчав… уникав погляду.

Я кладу долоню на живіт. Він ще зовсім плаский, але я знаю — там вже почалось життя. Моє життя змінилось назавжди. І я маю вирішити, як далі жити. Для себе. І для нього — маленького, ще не знаного мною, але вже рідного.

Я підходжу до дзеркала. На обличчі втома і тривога, але в очах щось нове. Впертість. Я не дам цьому мене зламати. Як би не склалося, я витримаю.

Навіть якщо серце тріщатиме від болю — я не одна.

Декілька днів Олександр намагається зі мною зв'язатись.

Телефон тремтить у руці вже втретє за ранок. На екрані знову його ім’я — Олександр. Я не відповідаю. Просто дивлюсь, як гасне екран. Потім вимикаю звук.

Уже третій день я не беру слухавку. Не читаю повідомлень. Не відкриваю ті фото, які він кидає, — усміхнений, на тлі нашої квартири, з підписом «Треба поговорити. Так далі не можна».

Це ранить. Але я маю триматися.

Після тієї ночі, коли його дружина з'явилася раптово, коли правда вдарила по мені, як крижаний душ, — я не можу більше бачити його так, як раніше. Я не хочу бути «іншою» у чиємусь житті. Особливо, коли в моєму — тепер усе змінилось.

— Візьмеш трубку? — обережно питає Лєра, зазираючи до кімнати.

— Ні, — стискаю зуби. — Він зробив свій вибір давно.

— А ти? — її голос лагідний, але я відчуваю в ньому тривогу.

Я мовчу. Бо сама не знаю.

Телефон знову вібрує. СМС: «Буду чекати біля твого гуртожитку. Просто поговорити. Хоч на хвилину».

Моє серце стискається. Я швидко блокую екран. І в ту ж мить — знову сльози. Ні, я не дам йому знову пробитись крізь мою слабкість. Не зараз.